Читати книгу - "Ключ до майбутнього., Андре Буко"

 

Я не знав, що сказати. Моє життя вже було схоже на фантастичний фільм, але зараз я почав розуміти, що це лише початок.

 

***

 

Ми сиділи у просторій кімнаті, яка нагадувала лабораторію, але з м’яким освітленням і дивним дизайном, що створював атмосферу затишку. Ліе розмістилася неподалік, пильно спостерігаючи за нашою розмовою.

 

— Усе почалося близько 130 років тому, — почав Кук, уважно дивлячись на мене.

— Зачекайте, а зараз вам скільки?— здивовано запитав я.

— Майже 200 — відповів мимохідь професор.

  — Тоді я був ще молодим і амбітним вченим. СНП — “Співдружність незалежних планет” — фінансувала масштабний проект з пошуку технологій старших рас.

 

— Старших рас? Це ті, які жили тут до нас? — перепитав я, намагаючись вловити суть.

 

— Саме так, і не тільки тут, а у різних куточках галактики — підтвердив Кук. — Вони були настільки розвиненими, що їхні технології здаються нам магією. Але всі вони зникли. І це не поодинокий випадок. Ми знайшли докази, що десятки, а можливо, й сотні таких цивілізацій припинили існування після досягнення піку технологічного розвитку.

 

— І ви вирішили знайти ці технології, щоб... що? Використати їх?

 

— Спочатку так і було, — втрутилася Ліе. — Співдружність шукала будь-які засоби для зміцнення свого впливу. Технології старших рас могли стати ключем до економічного і військового домінування.

 

— А що ж пішло не так? — я вже здогадувався про відповідь, але все одно вирішив запитати.

 

Кук трохи похитав головою, як людина, яка не раз думала про те саме питання.

 

— Ми знайшли артефакти, Ден. Їх було небагато, але вони мали неймовірну силу. Один із них, зокрема, був здатний моделювати історичні події на основі заданих параметрів. І що більше ми дізнавалися, то ясніше ставало, що всі ці цивілізації, які колись сяяли у своїй славі, зрештою прирекли себе.

 

— Як це?

 

— Технології, — промовила Ліе, її голос звучав майже сумно. — Вони були і благословенням, і прокляттям. Спочатку вони допомагали цивілізаціям досягти нечуваного розвитку. Вони продовжували життя, знищували хвороби, робили їхніх творців майже богами.

 

— Але... ціна? — перепитав я.

 

— Висока, — продовжив Кук. — Щойно цивілізації досягали піку технологічного розвитку, їхня еволюція зупинялася. Люди — чи хто б там не був — ставали залежними від технологій. Кібернетичні імпланти, наноботи, генетичні модифікації... Усе це починало заміняти природні здібності. Зрештою, народжувалися покоління, в яких вже під час вагітності, плід мав велику частку наноботів і нейро імплантів, що мали прослідкувати та адаптувати тіло до зовнішніх умов. 

 

— Але одночасно з цим, йшла деградація на рівні мозку і не тільки, — додала Ліе. — Їхній інтелект падав, культура зникала, дух слабшав. Це був поступовий процес, але неминучий.

 

— І вони всі зникли? — запитав я, хоча відповідь була очевидною.

 

— До останньої, — відповів Кук, його голос звучав тяжко. — Ми провели моделювання за допомогою одного з артефактів. За нашими підрахунками, людство йде тим самим шляхом. І якщо нічого не змінити, ми зникнемо через тисячу, максимум дві тисячі років.

 

— То ви пішли проти СНП через це? — я намагався скласти всі частини цієї історії докупи.

 

— Не так щоб проти, скажімо окремо від них, — кивнув професор. — Я спробував попередити Раду Співдружності. Але вони не захотіли слухати. Для них це була маячня. Вони бачили лише потенційну вигоду.

 

— А ви?

 

— Ми з однодумцями вирішили діяти самостійно, — сказав Кук. — Завдяки знайденим артефактам і патентам на деякі технології, які ми розробили на їх основі, я зміг забезпечити фінансування наших досліджень. Це дало нам можливість працювати незалежно від Ради.

 

— І тепер ви шукаєте спосіб... щоб? Врятувати людство?

 

— Ми шукаємо спосіб повернути людство на правильний шлях, — відповіла Ліе. — Це складно, майже неможливо, але ми розшифрували у цьому архіві одне дослідження, і у нас з'явилася надія.

 

Я задумався. Їхні слова звучали логічно, навіть переконливо. Але чи дійсно це було моїм покликанням?

 

— І яка моя роль в цій історії? — запитав я.

 

— Декілька років тому ми знайшли цей архів,  — промовив Кук, — І дещо унікальне... ЗЕРНО.

— Зерно? — перепитав я.

— Зерно, саме так називають його теріанці. Я б швидше назвав це Симбіонт, враховуючи його властивості — відповів Кук. Зерно поєднується з організмом і так би мовити проростає, аж до атомарного рівня, споживаючи енергію тіла. Натомість дає взамін дещо більше, на багато більше. 

— Що саме? — уточнив я.

— Безмежне вдосконалення, надприродну еволюцію,  я не можу чітко сказати оскільки та частина архіва була знищена часом. — промовив Кук. 

— Єдине в чому я впевнений що теріанці покладали останню надію на нього у порятунку свого виду. І відповідаючи на твоє запитання чому вони не скористалися ним? Припускаю не змогли знайти серед свого виду когось з чистою ДНК, без модифікацій, без впливу нанотехнологій. Оскільки згідно з архіву, Зерно може прорости лише в такому організмі. А можливо вже було просто пізно для них.

 

Я почав відчувати, як неймовірний вантаж відповідальності ліг на мої плечі.

 

— Ден, я розумію, що це звучить незвично, навіть дико, — почав Кук, стоячи переді мною. Його голос був твердим, але в очах читалася певна тривога. — Але це єдиний шлях.

 

— Зерно? Симбіонт?— перепитав я, намагаючись усвідомити почуте. — Ви хочете виростити в мені якусь... потвору, паразита?

 

— Не зовсім так, — втрутилася Ліе, яка сиділа поруч і спостерігала за нашою розмовою. — Це не паразит і не сторонній організм. Це біологічна структура, створена на основі знань старших рас. Її завдання — інтегруватися в твоє тіло і удосконалити його.