Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

— Ти більше не можеш тікати. — Голос лунав навколо, немов сам храм промовляв до неї. — Приймеш свою приреченість... або спробуєш заперечити її?

Кам’яні стіни храму задрижали, символи спалахнули ще яскравіше. Їхнє світло танцювало, немов живе, пульсувало в такт її серцю.

Темрява накочувала хвилями, кличучи її, обіцяючи силу — або смерть.

Ліліан стояла на межі.

Між світлом і тінню.

Вона ледь чутно вдихнула. Її долоні стали липкими від поту. Ліліан знала: цей момент неминучий. Але чи була вона готова?

— Що, якщо я не зроблю вибір? — її голос зрісся до шепоту, тремтячи від страху.

Володар Мороку всміхнувся.

Це була усмішка без тепла, без життя.

— Ти вже його зробила, — відповів він. — Кожен твій крок привів тебе сюди. Кожне слово, кожен подих, кожен страх і кожна надія. Ти — Носій Тіні. І саме тобі вирішувати її долю.

Рафаель зробив крок уперед. Його постать розтягнулася в примарному світлі храму, тінню серед тіней.

— Вона не одна, — сказав він. Його голос задзвенів гостро, мов лезо меча, пронизуючи темряву.

Володар Мороку не відступив. Він нахилив голову, спостерігаючи за Ліліан, як хижак, що вивчає здобич.

— Але рішення — лише її.

Криваво-червоні очі володаря виблискували в пітьмі, мов полум’я, що відбивалося від бездонної ночі.

— Світло чи темрява, Ліліан? — його голос розливався луною, холодний і владний. — Один із цих шляхів стане твоїм. Але знай: жоден із них не буде легким.

Щось пробудилося в ній.

Давнє. Сильне.

Символ на її плечі засвітився холодним срібним світлом, запульсував жаром, що проникав у саме серце кістки. Ліліан заплющила очі. Світ навколо змінився.

Вона побачила два образи.

Перший — залитий золотим сяйвом. Ліліан стояла в центрі, оточена світлом, відчуваючи тепло і спокій. Але цей спокій був ілюзією — тонкою оболонкою, що приховувала холод, що тіснив її зсередини.

Другий — поглинутий тінями. Морок повз довкола, торкаючись її, обвиваючи, нашіптуючи щось нерозбірливе. І в цьому мороці теж була сила. Її можна було приборкати. Або ж вона поглине її саму.

— Я... я не знаю... — ледве видихнула Ліліан.

— Визначся. Володар Мороку зробив крок уперед. Його червоні очі вирізали пітьму. — Час скінчився.

Світ завирував.

Тіні зрушили з місця, потягнулися вперед, витікаючи зі стін храму. Вони згущувалися, набираючи обрисів людей — примарні силуети, що спостерігали за нею.

Попередні Носії Тіні.

Ті, хто стояли тут до неї.

Ті, хто вже зробив свій вибір.

Рафаель вихопив кинджал.

Його рух був стрімким, мов удар блискавки.

— Не смій наближатися!

Його голос прорізав темряву, наповнивши простір загрозою.

Володар Мороку навіть не зрушив із місця.

Він дивився лише на Ліліан.

І в його погляді було не лише очікування.

Там було щось інше.

Розуміння.

— Не бійся сили, що в тобі, — його голос став тихішим, майже довірливим. — Світло й темрява завжди існували разом. Питання лише в тому, як ти скористаєшся ними.

Ліліан здригнулася.

Її серце калатало в грудях, а дихання стало важким, глибоким, наче кличучи до боротьби.

Вона розплющила очі.

Рафаель дивився на неї.

Його очі, зазвичай холодні, зараз світилися тривогою — мов згасаючий вогонь, що бореться проти темряви.

Ліліан перевела погляд на Володаря Мороку.

Він не примушував. Не тиснув.

Він чекав.

Тиша нависла над простором, важка, як нічна пітьма.

Ліліан зробила крок уперед.

Темрява заворушилася, пробираючись крізь простір, як живий організм.

Володар Мороку простягнув руку.

— Ось і настав момент істини.

Ліліан зустріла його погляд.

Її серце стискалося від страху і рішучості. Усвідомлення важливості моменту опалювало її зсередини.

І вибір був зроблений.