Читати книгу - "Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»"

Бойчук не тільки видатним художником, але й талановитим вчителем, що підготував цілу плеяду учнів (Т. Бойчук, А. Іванова, С. Колос, І. Липківський, О. Павленко, І. Падалка, В. Седляр).

Партійне керівництво завжди розглядало Київ як осідок «націоналістичної» інтелігенції і з підозрою ставилася до школи бойчукістів, вбачаючи в ній «буржуазні» впливи, але реальний наступ почався лише на початку 1930-х рр. Головним погромником АМРУ стали їхні опоненти з табору реалістів. 1931 р. виходить друком книга одного з лідерів АХЧУ — Антона Комашка «За пролетарську гегемонію в просторовому мистецтві», де він жорстко критикує бойчукістів як провідників «занепадницької лінії».

Початок цькування певного напрямку не обіцяв нічого доброго для його послідовників. Ситуація в образотворчому мистецтві не була винятком. 1936 р. за сфабрикованими звинуваченнями органів державної безпеки заарештували М. Бойчука та низку його учнів. Незабаром всіх їх розстріляли.

Репресії торкнулися і частини колишніх членів АХЧУ, що виділилися з організації 1929 р., заснувавши Українське мистецьке об'єднання.

Раніше за інші галузі мистецтва консолідаційних заходів зазнала кінематографія. Це було продиктовано початком ери звукового кіно, що висувало кіномистецтво в авангард ідеологічного фронту, а проблема сценарію віднині набувала нового ідеологічного значення.

Посилення контролю над кіно збігається в часі з процесом тотальної централізації суспільства. Не випадково саме 1928 р. — початок першої п'ятирічки — була скликана Всесоюзна кінонарада. Проте «індустріальне мистецтво» диктувало свої правила, з якими мала рахуватися держава. По-перше, кінематографісти, на відміну від решти галузей мистецтва, так і не були зігнані в творчий союз. По-друге, з часом кінорежисери все ж таки створять власний сценарний актив, виступаючи співавторами сценаріїв. Працівники кіноіндустрії меншою мірою були піддані репресіям чи відлучені від професійної діяльності, ніж решта митців, адже їх, на відміну від літераторів, не так просто було замінити вчорашніми лікнепівцями та висуванцями з робфаків. Кіноіндустрія вимагала тривалої професійної підготовки. Потрапляння в немилість для режисерів не означало кінець кар'єри та репресії. Період утисків та заборон змінювався на чергову милість від влади. Яскравим прикладом є доля українського режисера О. Довженка. 1932 р. у нього виник конфлікт з тодішнім нарком освіти М. Скрипником, який звинуватив режисера в фашизмі. Довженко поїхав у Москву шукати заступництва у Сталіна. Генсек усвідомлював, що творчий геній українського режисера може добре прислужитися радянській пропаганді. Ціною підтримки вождя став фільм «Щорс», який вийшов на екрани 1939 р. і мав великий успіх. За нього режисер навіть отримав премію 100 тис. рублів.

Поглинання Москвою національних кінематографів, як і решти галузей культури, тривало з 1930 до 1936 р. і завершилося створенням Всесоюзного комітету у справах мистецтв.

Фінальним акордом «хрестового походу» більшовиків проти української інтелігенції став 1937 р. Для більшості фігурантів сфабрикованих на початку 1930-х рр. справ термін ув'язнення добігав кінця. Але в плани центрального керівництва країни не входило їх повернення в Україну. Тим більше, що радянські керманичі не вірили, що табір допоміг у «перевихованні». Так виникла ідея «почистити» табори. Рішення про це було ухвалено на найвищому рівні у серпні 1937 р. Так виникли нові табірні справи, за якими і було повторно засуджено більшість української інтелігенції.

20 лютого 1937 р. провели «чистку» (Половецької тюрми особливого призначення ГУДБ НКВС СРСР. Вирок отримала велика кількість в'язнів (М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, А. Крушельницький, М. Ірчан-Баб'юк, С. Рудницький, М. Яворський та інші). Всі вони були розстріляні у листопаді 1937 р. в урочищі Сандормох, що стало сумним символом українського «розстріляного відродження».

Масштабні чистки інтелігенції супроводжувалися вливанням нових кадрів з числа висуванців з робітничого середовища. На перший погляд, ситуація виглядала: дещо парадоксально, попри репресії чисельність інтелігенції на кінець 1930-х рр. зростала. Кількість працівників у галузі мистецтва збільшилася у 4,2 раза. Лінія партії на перетворення інтелігенції на категорію службовців набирала виразних обрисів. Партійне керівництво поклало край всім інтелектуальним дискусіям 1920-х рр., які були покликані поставити молоду українську інтелігенцію в один ряд із західними інтелектуалами. На 1939 р. національний склад у галузі культури, науки та освіти суттєво змінився: українці становили 71,3 %, росіяни — 12,7 %, а євреї — 10,8 %. Проте формальні показники сухої статистики не відображали справжньої трагедії української культури. Попри збільшення питомої ваги української інтелігенції, що мала на меті продемонструвати успіхи політики українізації, відбулася уніфікація творчого і культурного життя. Український зміст було вихолощено з української культури, а сама вона була маргіналізована на довгі роки. У ході репресій 1930-х рр., було знищено цвіт української нації — письменників, художників і митців, які могли дати зразки творчості європейського рівня і стати окрасою світової культурної спадщини. Українська інтелігенція була повністю підпорядкована для виконання ідеологічного замовлення партійного керівництва країни і на тривалий час позбавлена своєї головної функції — творця духовних цінностей.

Проект 1920-х рр. із перетворення СРСР на державу рівних національностей, чи, як його ще називали, «національного вирівнювання», і подолання спадку «тюрми народів» виявився черговим фейком. Ослаблений центр використав політику коренізації як передишку, необхідну для відродження імперії. Внаслідок репресій і чисток на кінець 1930-х рр. Радянський Союз перетворився на державу рівних класів і нерівних національностей, а союзний центр дедалі більше ототожнювався з російською нацією. СРСР остаточно набуває рис спадкоємця Російської імперії. Кульмінацію цього переходу стала Конституція 1936 р., що задекларувала відсутність експлуататорських класів у СРСР. Відбулося зміна підходів до класифікації радянських громадян від класового до національного. У ході цих перетворень частина національної еліти була знищена, решта пішла на службу Кремлю.

Література

Агурский М. С. Идеология национал-большевизма. — Paris: YMCA-press, 1980. — 321 с.

Архів розстріляного відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920—1930-х років / Упорядкування, передмова, примітки та коментарі Олександра й Леоніда Ушлакових. — К.: Смолоскип, 2010. — 453 с.

Ахиезер А. С. Россия: критика исторического опыта: (Социокультурная динамика России). Т. 1: От прошлого к будущему / А. С. Ахиезер; Отв. ред. И. А. Беседин; Вступ, ст. Сусанна Яковлевна Матвеева. — 2-е изд., перераб. и доп. — Новосибирск: Сибирский хронограф, 1997. — 804 с.

Безансон Ален. Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність голокосту / пер. Т. Марусик. — К.: Пульсари, 2007. — 136 с.

Безручко О. Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб. — К.: Сучасний письменник, 2009. — 232 с.

Білокінь С. Закоханий у вроду слів: М. Зеров — доля і книги. — К., 1990. — 55 с.

Бранденбергер Давид Л. Национал-большевизм: сталинская массовая культура и формирование русского национального самосознания. 1931—1956. — Санкт-Петербург: Академический проект, 2009. — 415 с.

Винар Богдан. Економічний