Читати книгу - "Кінь Перуна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Молодець!»
Гнат осміхнувся хижо і кинув крадькома погляд на, прим’яту дівочим тілом, траву біля стовбура.
– Під нашою сосною... – повторив мимоволі, мріючи вже про недалеке своє. – Маю до неї вельми пильну справу. Сам зараз прийти не можу, але конче треба перемовитися словом до завтрашнього ранку. Бо, як сонце в ставу скупається, вже запізно буде. Ось!
Виголосивши те все, Гнат завмер, насторожений наче вовк, що досвіта завітав у село.
«Якщо скаже, що не вийде, хапай її одразу. – стурбовано додав голос. – А там, нехай діється воля Божа! Он, вона й меча відклала... Якщо ваші підуть сьогодні вбивати боярина, то іншої нагоди може вже й не трапитися! Зможе з Максимом зустрітися – прогавиш дівку...»
А Мирослава вагалася.
Усе ж таки, не настільки вони з Максимом були ще близькі, аби він міг призначати їй зустріч вночі, в дикому лісі, ще й не особисто, а просто переказавши іншим парубком, нехай і побратимом. Хоча, з іншого боку, вона привселюдно, при батькові пообіцялася йому в жони. Сказала, що буде або його, або нічиєю. Якою радістю спалахнули тоді очі парубка! А батько – лютує й донині. Та дарма, Максим видер її з лап ведмедиці, з пазурів смерті не для чужих же обіймів... Правда, він тоді про це й не думав і вона не думала. Але, як зосталася жива, вирішила одразу і твердо... Тому мусило трапитися таки щось дуже важливе, раз звикле делікатний і навіть сором’язливий Максим звертається до неї з таким проханням...
– Добре... Скажеш, що я вийду. Але нехай не бариться. Батько й так на нього затявся... А останні дні геть на самого себе не схожий, стривожений якийсь, неспокійний. І миті на місці не всидить. Аби не наробити клопоту... Але, скажеш, що прийду обов’язково. Що б там не було. Якщо чомусь забарюся – то нехай чекає...
І тут, наче на підтвердження слів дівчини, почувся голос боярина, що гукав доньку.
– Мирославо! Де ти там!
У голосі Тугара Вовка виразно чулося легка стурбованість, нетерпіння і роздратування.
Радіючи з нагоди, парубок кивнув дівчині, рвучко повернувся до неї плечима, аби очі не видали його хижим блиском, і посунув геть.
– Гнате, – окликнула його тихо Мирослава. – Дякую... Ти вірний товариш, – і озвалася на повний голос. – Я тут, батечку! Вже йду! Агов!
Парубок сіпнувся, наче його гепнули у плечі складеними в замок руками, і надав ходи. Слова дівчини болюче шпигнули його, але бахтирець, склепаний із заздрощів та люті на товариша, уже наглухо затулив його душу. І ні добрий ангел-хоронитель, ні проста людська совість вже не мали шансу достукатися до неї. А хіть володіти цим звабливим тілом і не менш принадним посагом впала щільними шорами на його очі. Тож відкинувши усі сумніви геть, Гнат замислився над тим, де має перебути до ночі і як саме діяти потім.
– Як це де? – аж у голос здивувався з самого себе парубок. – Хіба я звір загнаний, щоб од людей хоронитися? Чи у мене хати немає? Чи дорога до неї заказана?
«Буде ще й таке, постривай!» – озвалася таки здалека совість, але на цей раз її затамував голод. Гнат їв ще як звечора, а уся ця гонитва за слідами перекидня і сьогоднішні хвилювання вимотали його вщент. Парубкові здалося, що як він зараз не з’їсть чогось, то гризтиме й каміння.
Гнат облишив на якийсь час усі роздуми і надав ходи, аби якнайшвидше дістатися рідної домівки.
– Ой, братику! – кинулася навперейми йому десятилітня Ксенія. – До нас хлопці приходили срібло питати... Кажуть, що дідусь Лис його по цілому селі збирає! Для добра громади начебто... Усі даютть, ніхто не вагається. Дають, але нащо?.. Може ти знаєш?
– Перекидня вбивати, – буркнув, не замислюючись, Гнат. – Срібло... Звідки воно в нас? Поки батько ратником був, то, може, й водилося, а тепер, – він безнадійно махнув рукою.
– А мати знайшли, – майже ображено мовила Ксеня, мовляв, навіщо мене дуриш... – Кажуть: «Раз уся громада збирає, то і ми останнє віддамо...» А про перекидня ти, певно, жартуєш? Вони ж лише у казках бувають, правда?
Але парубок далі вже не слухав.
– Що мати віддала?! Що?! Кажи!!
Він навіть не помічав, що з усіх сил термосить сестричку, і в його дужих руках тендітне дівчатко метеляється немов шмат ганчірки.
– Навіжений! Що ти робиш?! Схаменися! Дитині в’язи скрутиш!
Гнат квапливо озирнувся на голос і побачив перед собою матір.
– Що тобі дитина завинила? За віщо над сестрою знущаєшся, бузувіре! Повиростали лобуряки! Батька на вас немає! Він би тобі показав, скаженому, як молодших кривдити!
– Батька?!!
Гнат випустив з рук сестру і ступнув до матері, чорний, мов та грозова хмара.
– Що ви віддали Юркові? Той срібний карбованець, якого князь за батька заплатив? Так?!
Мати сахнулася, не зводячи очей з перекошеного люттю обличчя сина і непевно відказала:
– То ж для громади... Старий Лис просив...
– Громади?! Лис?! А як вони завтра попросять свою хату спалити? То ти теж?... – верескнув не тямлячи себе Гнат. – Спершу громада забрала в мене батька, а тепер поцупила й останню пам’ятку про нього!
– Опам’ятайся, синку, – благально простягнула до нього руки мати. – То ж наша громада! Наші люди, родина... Що ми без неї? Сироти... Хіба ж можна таке казати. То ж не їх провина, що саме твого батька монголи смертельно поранили... А скількох чоловіків більше й не побачили сім’ї.
– Не винні? А певно, що ні! Батька на ріці Калці мечами сікли, а вони вдома сиділи, в Раді засідали! А тепер – в удовиці, в діток-сиротинок єдиний таляр з хати забрали... Ну, начувайтеся ж, я вам усе пригадаю!
Гнат крутнувся на п’яті і стрімголов помчав назад, звідки прийшов, і вже не чув ні крику Ксанки, що кликала братика назад, ні зойку матері, що відчула біду. Йому вже не було місця серед людей, і парубок мчав до лісу, щоб у темряві, під густими вітами сховати свій біль, свій жаль, свою скривджену гордість і свою ненависть.
На подвір’я кузні цигана Михая старий Охрім увійшов у супроводі Захара Беркута, що ніс у торбинці все зібране парубками срібло. Те, що у громади немає жодних скарбів, обидва старих знали наперед, бо самі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінь Перуна», після закриття браузера.