Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

суті, було визначальним фактором в орієнтації зовнішньополітичної діяльності Русі. Це відбивалося насамперед у встановленні дипломатичних контактів, укладанні торговельних договорів, взятті династичних шлюбів представниками правлячих домів різних країн з київською великокнязівською родиною[578]. Неабияке значення відігравали військові походи за межі східнослов’янських земель, унаслідок яких правлячий клас отримував значні прибутки, а молода держава стверджувала свій престиж на міжнародній арені. Зацікавленість в отриманні прибутків унаслідок міжнародних військових конфліктів і торговельних операцій — характерна риса правителів кінця IX — середини X ст., хоч значні багатства надходили до центральної казни вже і з внутрішніх районів країни.

Глава 2

Русь наприкінці IX — в другій половині X ст.

Провідником такої політики щодо сусідів став вже перший представник нової правлячої династії Рюриковичів Олег, котрий не тільки виявляв активність у спробах закріпити право на київський стіл, але й грандіозним за масштабом походом на Константинополь знов нагадав Візантії про військову силу Русі й необхідність виконувати обіцянки. 907 р. було підписано новий договір, за яким імперія зобов’язувалася «даяти уклады на Рускыа грады».

По смерті Олега великим київським князем став Ігор (912— 945). Початковими його заходами щодо зміцнення влади стали чергове підкорення древлян та уличів (перші жорстоко помстилися за це), а також організація протистояння новим кочовим ордам — печенігам. Останніх, називаючи пачинакітами, одразу ж почали використовувати проти Русі візантійські правителі, незважаючи на те що руські війська брали участь у боях в Італії на боці імперії.

Така подвійна гра Візантії була, мабуть, розкрита, що й стало однією з причин походу київського князя на Константинополь 941 р. Але флот Ігоря було спалено «грецьким вогнем», який використовували війська імператора: «Феофан же устрѣте я въ лодехъ со огнемъ, и пущати нача трубами огнь, на лодьѣ руския. И бысть видѣти страшно чюдо», — повідомляє літопис. Тому давньоруському князеві не залишалося нічого, як через три роки знову збирати військо в похід. Цього разу імперія відступила. Було укладено двома мовами новий, вигідний для Русі, договір, який починався словами:

«И великий князь наш Игорь, и князи и боляри его, и людье вси рустии послаша ны къ Роману, и Костянтину и къ Стефану, къ великимъ царемъ греческимъ, створити любовь съ самѣми цари, со всѣмъ болярствомъ и со всѣми людьми греческими на вся лѣта, донде же съяеть солнце и весь миръ стоить. И еже помыслить от страны руския разрушити таку любовь, и елико ихъ крещенье прияли суть, да примуть месть от бога вседержителя, осуженье на погибель въ весь вѣкь в будущий; и елико ихъ есть не хрещено, да не имуть помощи от бога ни от Перуна, да не ущитятся щиты своими, и да посѣчени будуть мечи своими, от стрѣлъ и от иного оружья своего, и да будуть раби въ весь вѣкъ в будущий»[579].

Церемонія його затвердження відбулася в Константинополі за присутності давньоруських послів і в Києві за присутності візантійських. Сам князь з частиною воїнів склав клятву біля язичницького капища Перуна, а інша частина його дружини — в християнській церкві на Подолі.

Але якщо на міжнародній арені було досягнуто успіхів, то внутрідержавні справи складалися гірше. Так, посилення економічного тиску щодо власного народу призвело до трагедії. 945 р. на вимогу свого оточення київський князь вирішив повторно зібрати данину з древлян. Останні, зібравшись на ряд, вирішили: «Аще ся въвадить волкъ в овцѣ, то выносить все стадо, аще не убьють его; тако и се, аще не обьемъ его, то вся ны погубить». Під Іскоростенем (сучасне м. Коростень) князівську дружину було розбито, а самого Ігоря розірвано між двома нахиленими деревами. Щоправда, за це древлянські «кращі мужі» жорстоко поплатилися: вдова княгиня Ольга частину з тих, хто приїхав сватати її за свого князя Мала, наказала живими в човні закопати у себе на дворищі. Іншу групу послів спалила в лазні. Кінець древлянської волі настав після розгрому їхньої столиці, під стінами котрої скоїлося вбивство київського зверхника. Стіл посіла його дружина, до повноліття сина.

Правління Ольги відзначалось рішучими діями й отриманням прибутків з підлеглої державі території розселення східних слов’ян. Літопис з цього приводу сповіщає: «И йде Ольга по Деревьстей земли с сыньмь своимь и с дружиною, уставляющи уставы и урокы. И суть становища ея и ловища... И по Днепру перевесища и по Десне. И есть село ея Ольжичи и доселе». Ці свідчення вказують на організацію князівського доменіального господарства. Щоб нововведення були ефективними, довелося провести розмежування угідь між їх власниками, забезпечити охорону заказників і призначити відповідну обслугу для їх систематичного використання. Дружинні табори типу літописного граду Оргоща (сучасне с. Рогоща на Чернігівщині) відігравали на перших порах і роль погостів на півдні Русі, де концентрувались побори з населення.

У середині століття виріс і міжнародний престиж Київської Русі. 946 чи 957 р. велика княгиня у супроводі значного почту (більш як 100 чоловік) вирушила до Константинополя і була прийнята вже згаданим Константином Багрянородним. Крім закритих переговорів з імператором на її честь було влаштовано офіційний прийом, двічі княгиня перебувала у вузькому сімейному колі василевса, на іподромних бігах. У столиці імперії Ольга прийняла християнство, а хрещеним батьком став сам Константин. В хрещенні їй дали символічне ім’я Олени — імператриці, яка в IV ст. н. е. брала активну участь у ствердженні християнства як державної релігії. За це діяння Константин Великий та його мати Олена з часом були канонізовані як «рівноапостольні». Але всіма почестями та результатами поїздки володарка Русі залишилась незадоволеною. Повернувшись додому, вона на нагадування Константина: «Яко много дарих тя; ты бо глаголяше ко мнѣ, яко аще возъвращюся в Русь, многи дары прислю ти: челядь, воскъ, и скъру, и вой в помощь» різко відповіла імператорським послам: «Аще ты такоже постоиши у мене в Почайнѣ, яко же азъ в Суду, то тогда ти дамъ».

Протиріччя між Київською Руссю та сильним сусідом були настільки значними, що 959 р. «королева руська» (за даними німецьких хронік) направила своїх послів у Франкфурт-на-Майні до імператора Оттона І з побажанням прислати єпископа та священиків. Перший з єпископів, Лібуцій, помер у дорозі. Другий, Адальберт, благополучно доїхав до Києва, але місія також не мала успіху: 962 р. західні місіонери спішно повернулись додому. Декого з них було вбито. Існує думка що, можливо, Ольга справді думала про заснування Церкви на Русі й вибирала між двома центрами християнства — Константинополем і Римом. Представника римської курії було вигнано з