Читати книгу - "Зерно правди"

ти не можеш бути вдовою, якщо ти розлучена.

— А ти мені не розказуй, ким я можу бути, а ким ні, на щастя, ці страшні часи закінчилися. Припини мене лякати й нервувати. У тебе є дитина, га? Забув? Щодвотижневий татко?

— Удар нижче пояса.

— Може й так. Ну, заборони мені. І що тепер? То Гельці приїздити до тебе вранці? Чи наразі твоя пропозиція полягає виключно в підставлянні судна й обтиранні пролежнів? — Її голос затремтів.

Йому хотілося сказати їй щось приємне, обняти, нехай навіть по телефону, зізнатися, що сумує, і що йому шкода й страшенно прикро. Але не хотів робити цього, бо поруч сиділа Соберай.

— Звичайно, нехай приїздить, я звідси сьогодні вийду, завтра вже буду на ногах, — видушив він із себе офіційним тоном, холодність якого вразила навіть його. А Вероніку по той бік слухавки й поготів. Він виразно відчув, як їй неприємно.

— Так, звісно. Тоді я вранці надішлю тобі есемеску, щойно Геля сяде до автобуса. Тримайся.

І поклала трубку. Соберай глянула запитально.

— Мати моєї доньки, — пояснив Шацький, надаючи обличчю дивного виразу, немов вибачаючись, що їй довелося бути свідком того, як давно забута баба морочить йому голову, ну, та нічого не поробиш, дитина.

— Чудово виглядаєш, — сказав Теодор, щоб підсилити облудне враження, наче минуле назавжди залишилося в минулому. — А вони?

— Зі старим усе гаразд, він ще всіх нас переживе. Оглянули, взяли аналізи й вигнали, наказавши випити півлітра й виспатися. З Мареком справи гірші, ти сам бачив.

— Гірші... тобто? — обережно запитав він, побоюючись найгіршого.

— Він живий, якщо ти про це. Якби потрапив на стіл на кілька хвилин пізніше, його, мабуть, не вдалося би врятувати. — Соберай дивилася на Теодора, як на героя, сіла поруч на ліжку й легенько погладила по забинтованій долоні. — Я була в нього, але він весь час перебуває в палаті інтенсивної терапії, у фармакологічній сплячці. Ногу, на жаль, довелося ампутувати вище коліна, хоча найгіршими були внутрішні травми, якісь проблеми із судинами, я не зовсім зрозуміла, про що йдеться. Але впоралися, поскладали. Молодий, сильний організм, лікарі кажуть, що все буде гаразд.

Вона раптом розплакалася.

— Це все я винна, бо потягла його туди. Н-н-не... н-н-не... — затиналася Соберай, — ми взагалі не повинні були туди спускатися, треба було викликати техніків, фахівців із рефлекторами, приладами. Тео, ми правоохоронці, а не якісь агенти, це взагалі була божевільна ідея.

— Ми гадали, що існує шанс урятувати Шиллера.

— Ми помилялися!

— Мені дуже шкода.

Саме тоді, коли він вимовляв ці слова, коридором проходила Клара. Її обнімав за плечі літній чоловік, мабуть, батько. Глянула на Шацького, але навіть не сповільнила кроків. Попри це Шацький на якусь мить зчепився з нею поглядом, шукаючи в темних очах пробачення за те, що сталося з її братом. І надії на новий шанс? Ні, мабуть, ні. «Цікаво, то вона все-таки вагітна чи ні», — подумав Теодор, коли їхні погляди розійшлися. У цій ситуації то була б повна лажа.

— Авжеж, шкода, — прошепотіла Соберай, більше до себе. — Легко сказати. Важче подумати заздалегідь.

— Тим більше, що загинути мав не він, правда?

Прокурор Барбара Соберай мовчки кивнула головою, заглиблена у власні роздуми. Обоє мовчали, Шацький теж мусив обміркувати деякі речі.

— Вони кажуть, що потримають тебе тут до понеділка. Про всяк випадок.

— Я виходжу після вечірнього обходу.

— Ти що, здурів?

— Мені потрібен мій кабінет, документи й багато міцної кави. Не час на відпочинок. До того ж, зі мною все гаразд. А до тебе маю прохання, мені знадобляться три речі.

— Що саме?

— Я хочу оперативно отримувати нову інформацію, це по-перше. Мій комп’ютер з інтернетом, це по-друге. Телевізор з усіма інформаційними каналами, це по-третє.

— Я не певна, що тут можна підключити...

— Тоді нехай мене переведуть до іншої палати.

Соберай підвелася, лише тепер відпустила його руку.

Може, це був наслідок спільно пережитих емоцій, може, Шацький більше цінував цей світ, залишившись жити на ньому, але Бася здавалася йому дуже гарною. Її помаранчевий гольф у поєднанні з морквяно-рудим волоссям приємно й життєрадісно контрастував із біло-зеленою палатою, а підсмикнута джинсова спідниця відкривала ноги, які перевершували все, чого можна сподіватися від жінки її віку.

Весна таки надійшла. Бася Соберай поправила спідницю і вийшла, не озираючись.

2

Ще трохи, і межу між докладно запланованою вендетою й убивчим божевіллям було би подолано. Хтозна, може, він і залишиться, якщо хлопець помре. Дивиться у вікно й безсило хапається за підвіконня. Як таке могло статися? Як? Тепер треба охолонути й подумати, чи це щось змінює. Мабуть, ні, навпаки, парадоксально, але тепер він почувається безпечніше.

3

Прокурор Теодор Шацький почувався жахливо. Не тому, що в нього боліло все тіло. І навіть не тому, що кожен із персоналу, хто допомагав йому перейти до палати з телевізором, жартував, що прокурор, мабуть, хоче побачити себе по телебаченню. Він почувався жахливо, бо вперше від початку цієї справи, якщо не враховувати отієї передовиці «Факту», вирішив перевірити, як сандомирські події висвітлюють у медіа, і довідався, що з’являвся там у численних ракурсах. На прес-конференціях, звісно, але було море фотографій, де він заходив або виходив із прокуратури, якось його впіймали, коли він сягнистим кроком перетинає ринок біля ратуші, іще раз — як виходить із «Тридцятки». Втрата, нехай і тимчасова, анонімності, була дошкульною, але жахливе самопочуття Шацького було викликане передусім утратою гарної думки про себе самого.

Він не уважав себе бозна-яким крутим, але йому подобалося думати про себе, як про шерифа, у якого замість сумління — Кримінальний кодекс, він його втілення, охоронець і виконавець. Він свято в це вірив, і на цій вірі побудував усю свою суспільну роль, яка із часом перетворилася на його уніформу, службовий мундир, що складався з одягу, міміки, способу мислення, висловлювання й спілкування з людьми. Коли Вероніка говорила: «Повісь прокурора до шафи й сідай обідати», — вона не жартувала.

Що ж, камера сприймала це трохи по-іншому. На конференціях він виглядав як справдешній прокурор — штивний, сухий, надмірно серйозний, він не мав звички загравати з публікою і вдаватися в зайві балачки. Міщик і Соберай скидалися на його асистенток. Проте голос він мав неприємний, досить високий, може, не писклявий, але це