Читати книгу - "Чорнильне серце"

class="p">— A-а, то ти чула про Чарівновустого! Хочеш знати, хто він такий? Що ж, якби не я, він і досі сидів би в Каприкорновій клітці. Що ще? Спитай у Фарида. Чарівновустий вийняв хлопчину з його історії, мов кісточку з абрикоси. Добре, що хоч не прихопив жодного з отих злих духів, про яких раз у раз торочить малий. Чарівновустий, звісно, читець хоч куди, Даріусові до нього далеко. Сама бачиш: Фарид не шкутильгає, обличчя в нього теж, мабуть, таке саме, як і було. Та й голос він також іще має, хоч зараз про нього цього не скажеш.

Хлопчина кинув на Вогнерукого гнівний погляд.

— Який у Чарівновустого вигляд? Поки що Баста обличчя йому не помережив. Це все, що я можу тобі сказати.

Угорі рипнула віконниця. Вогнерукий припав до ґрат. «Це вітер, — подумав він першої миті. — Просто вітер». Фарид утупивсь у Вогнерукого широко розплющеними від жаху очима — мабуть, те рипіння знов нагадало хлопчині про якогось демона. Однак створіння, що вихилилося з вікна над ними, було з плоті й крові — Мортола, або Сорока, як її називали поза очі. Усі служниці підлягали їй, ніщо не могло уникнути її очей і вух, навіть таємниці, що їх жінки пошепки переказували одна одній вночі у спальнях. Для сейфів із грішми Каприкорн відвів і то кращу кімнату, ніж для служниць. Усі вони ночували по четверо в помешканні, крім тих, які не погребували котримсь із його людей і не поселилися в одному з покинутих будинків.

Сорока сперлася на підвіконня, глибоко вдихаючи нічну прохолоду. Вона висла у вікні безкінечно довго — так довго, що Вогнерукому навіть засвербіли руки скрутити її худі в’язи. Та зрештою вона, схоже, таки вволю надихалася свіжим повітрям і причинила вікно.

— Зараз мені пора йти, але завтра ввечері я прийду знов. Може, доти тобі пощастить що-небудь довідатися про книжку. — Вогнерукий ще раз потис Резі руку (її долоня була шкарубка від прання та чищення). — Даруй, я тобі про це вже казав, але все ж таки: будь обережна й тримайся від Басти якомога далі.

Реза стенула плечима. Як іще могла вона відповісти на таку марну пораду? У селі майже всі жінки трималися від Басти якомога далі, зате сам він робив навпаки.

Вогнерукий чекав під заґратованими дверима, доки Реза піднялася до своєї кімнати. Вона свічкою подала йому знак з вікна.

Вартовий на автостоянці все ще був у навушниках. Тримаючи у випростаних руках рушницю, мов дівчину за талію, він замріяно танцював поміж машинами. А коли згодом усе ж таки повернув голову в бік Вогнерукого й Фарида, тих уже давно проковтнула ніч.

На зворотному шляху до схованки їм ніхто не трапився, крім лисиці, що, зблиснувши голодними очима, кинулася навтіки. Ґвін сидів за обгорілими стінами, доїдаючи спійману пташку. У темряві яскраво світилося її пір’я.

— А вона завжди була німа? — запитав Фарид, коли Вогнерукий улаштувався під деревом спати.

— Скільки її й знаю, — відповів Вогнерукий, повертаючись до нього спиною.

Фарид улігся поруч. Він робив так від самого початку, й хоч скільки Вогнерукий відкочувався від нього, та прокинувшись, щоразу знаходив хлопчину в себе під самісіньким боком.

— Отой знімок у тебе в заплічнику… — проказав Фарид. — То вона.

— І що?

Хлопчина промовчав.

— Якщо ти поклав на неї око, — насмішкувато промовив Вогнерукий, — то забудь про це. Вона — одна з улюблених Каприкорнових служниць. Їй навіть дозволяють приносити йому сніданок і помагати вдягатися.

— І давно вже вона в нього?

— П’ять років, — відповів Вогнерукий. — І за весь цей час Каприкорн жодного разу не випустив її з села. Навіть з дому виходити їй дозволяють дуже рідко. Вона двічі пробувала втекти, але далеко не забігала. Один раз її вкусила змія. Реза ніколи не розповідала мені про те, як її покарав Каприкорн, але я знаю, що відтоді втікати вона вже не намагалася.

Позад них почулося шарудіння. Фарид підхопився на ноги, але виявилося, що то був усього-на-всього Ґвін. Облизуючи собі писок, він улаштувався на череві у Фарида. Хлопець, сміючись, висмикнув у куниці з хутра пір’їну. Ґвін запопадливо обнюхав хлопчині підборіддя й ніс, так наче знудьгувався за ним, а тоді знову зник десь у нічній пітьмі.

— Таки славна тваринка! — прошепотів Фарид.

— Де там! — відказав Вогнерукий і натяг тоненьку ковдру до самого підборіддя. — Ґвін, мабуть, любить тебе за те, що ти пахнеш, як дівчинка.

Фарид довго мовчав.

— Вона схожа на неї, — нарешті озвався він — саме тієї хвилини, коли Вогнерукий уже почав дрімати. — На доньку Чарівновустого. Такі самі губи, такі ж очі… І сміється так само.

— Дурниці! — кинув Вогнерукий. — Вони зовсім не схожі. Просто в обох блакитні очі, оце й усе. Таке часто буває. А тепер спи вже нарешті.

Фарид послухався. Він загорнувсь у светр, якого йому дав Вогнерукий, і повернувся до того спиною. Невдовзі хлопчина вже дихав рівно, як немовля. А Вогнерукий до самого ранку так і не заснув, усе видивляючись у темряву.

Таємниці

— Коли мене посвятять у рицарі, — промовив Ворт, замріяно дивлячись у вогонь, — я… молитиму Бога, щоб він послав мені все зло, яке тільки є на світі. Лише мені. І коли те зло здолаю я, то від нього вже нічого не зостанеться, а якщо перемога дістанеться йому, то через це постраждаю тільки я сам.

— Це буде надто великий ризик із твого боку, — відповів Мерлін. — І ти програєш. І через це страждатимеш.

Т. Г. Вайт. Король Камелота

Каприкорн прийняв Меґі й Феноліо в церкві, з ним було з десяток його людей. Він сидів у чорному, мов сажа, шкіряному кріслі, яке поставили під наглядом Мортоли. Цього дня Каприкорн одягнув костюма не червоного, а блідо-жовтого, кольору вранішнього сонця, що пробивалось у вікна. Він наказав привести своїх бранців із самого рання, над пагорбами ще висів туман, і сонце пливло в ньому, мов м'ячик у каламутній воді.

— Присягаюся всіма літерами абетки! — шепотів Феноліо, ступаючи з Меґі середнім проходом церкви й відчуваючи на потилиці подих Басти. — У нього вигляд точнісінько такий, який я собі й уявляв. «Безбарвний, як молоко в склянці…» Атож, здається, саме так я й висловився.

Він наддав ходи, так ніби йому не терпілося розгледіти своє творіння ближче. Меґі за ним ледве встигала, а Баста перед самими сходами навіть притримав його ззаду.

— Гей, ти куди?! — прошипів він. — Поспішати не треба. І не забудь уклонитися,