Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жінка повела променем направо. Найперше, що усвідомила, — це те, що шпалери цілковито, дощенту обдерто з північної стіни. По тому, вражена побаченим, тим, що було на стіні, вона затулила долонею рота та лише за кілька секунд зуміла закричати:
— Тимуре! Ріно! РІНО-О-О!
Українець мигцем опинився на вулиці:
— Що таке?!
Через темряву, яка остаточно затопила Сан-Педро, він не зразу визначив, звідкіля вчуваються крики. Із півночі долинуло гупання — Ріно Ґроббелаар біг від центру Сан-Педро.
— Сюди, мерщій! — гукнула з будинку психіатр.
Чоловіки кинулися на голос Лаури і, штовхаючись, перетнули веранду й одночасно вломилися до темного смердючого приміщення.
— Що сталося? — Тимур скривився від смороду та випростав перед собою руку із затиснутим у долоні мобільним телефоном. Він нагадував героя голлівудської саги про упирів, який із розп’яттям уривається у вампірський барліг де-небудь у горах Трансильванії.
— Дивіться, — Лаура показала на північну стіну кімнати.
Ріно, затиснувши носа пальцями, також витяг свою мобілку, й утрьох вони зібралися біля стіни. На нерівній, абияк обробленій вапняком поверхні, яка раніше ховалася під шаром шпалер, вимальовувалися чорні кола різного діаметра. Ближче до правого краю стіни кола більшали й уміщували в себе менші, через що вся картина набувала об’єму.
— Що це? — майже благоговійно прошепотів Ріно.
— Фрактали? — витиснув крізь зуби Тимур.
— Не схоже, — пошепки, як і Ріно, проказала Лаура. І додала: — Але хтось добряче попітнів, доки обдер усі шпалери та розмалював стіну.
— Чим малювали? — запитав преподобний.
Лаура скерувала промінь смартфона собі під ноги. Попід стіною валялися стерті вуглинки.
— Сажею. Хтось обпалював сухе гілля в багатті, а потім використовував його замість крейди.
— Це ж скільки треба було мудохатися, щоб таке намазюкати, — не зміг стримати здивування Ріно.
Тимур згадав розсипи камінців на шляху до колодязя. «Точно не менше, ніж із тією галькою за селищем». Хоча Лаура мала рацію: зображення на стіні, на перший погляд, не мало нічого спільного з фракталами.
— Може, це намалювали до того, як в Атакамі все почалося? — із кволою надією в голосі припустив Ріно.
Лаура з Тимуром перезирнулися. Українець торкнувся пальцями чорних кіл — на пучках лишилися сліди сажі — та смикнув плечима. Хтозна, все можливо.
— Треба оглянути решту будинку, — вирішив він.
Цього разу не розділяючись, стуливши докупи кволі промені з мобільних телефонів, вони оглянули три кімнати на першому й одну, єдину, на мансардному поверхах. В інших приміщеннях шпалери знаходилися на місці. Під ліжком із відбитою ніжкою, котре стояло під нетипово широким для Сан-Педро вікном у мансарді, вони виявили джерело смороду, що заполонив будівлю, — труп невідомої пустельної тварини. Тільце завбільшки з невелику собаку було пошматоване до невпізнання. Жмутки сіруватої шерсті та шматки зогнилого м’яса валялися по всій мансарді посеред таких самих, як і на першому поверсі, обгорток і порожніх бляшанок. Лаура через сморід так і не змогла вступити до горішнього приміщення, а чоловіки більше нічого підозрілого не виявили.
Прямуючи до виходу, психіатр похнюпилася:
— Мабуть, я дарма здійняла стільки галасу.
Лаура сповільнила ходу, огинаючи стіл, що перегороджував прохід, через що Тимур уткнувся грудьми їй у спину. Почекавши, доки жінка звільнить дорогу, він переступив поріг вітальні та торкнувся шкарубкої дерев’яної поверхні.
— Він так і стояв тут?
— Е… що? — не відразу збагнула Лаура.
Українець підсвітив дерев’яний стіл, що займав центральну частину кімнати з обірваними шпалерами та чорними колами на стіні.
— Так, — сказала Лаура. — А що? Тобі це здається дивним?
Стіл справді знаходився не на своєму місці, займаючи центральну частину не надто просторої кімнати та частково перекриваючи прохід до сусіднього приміщення. Разом із тим Лаура, напевно, мала рацію: його міг зсунути хто завгодно — боти під час нападу, чилійці під час утечі чи військові під час зачистки.
Попри це, Тимур не заспокоївся. Несподівано він видерся на стіл, випростався на повен зріст і підняв руку з увімкненим мобільним телефоном до стелі.
— Що ти надумав? — задерла голову психіатр.
Стіл похитувався та скрипів; із поверхні на підлогу зсипався пісок.
— Будь ласка, подай свій смартфон, — попросив Тимур.
Жінка підійшла й уклала в простягнуту руку телефон. Українець став у центрі стола і, тримаючи смартфон на рівні пліч, навів промінь на стелю.
— Бляха! — проскрипів зубами Ґроббелаар. — Яка чудова була ідея сюди полетіти!
Стелю прикрашав ще один чорно-білий малюнок — зображення наче якоїсь потойбічної химери, що, розпростерши крила, проривається в кімнату з пітьми. Ріно зморщився від неприємного свербіння, що зародилося на спині під шиєю, сковзнуло під лопатки та заповзло до шлунка; куприк стиснувся, неначе крізь нього пропустили розряд електричного струму. Ґевал злякався. Неподоланний страх затопив усе тіло, розм’якшуючи кістки, згущуючи кров і тремтінням наповнюючи м’язи. Ріно боявся, оскільки розумів, що не здатен протистояти тому, чого не знає і не може осягнути розумом. І ні його фізична сила, ні нещодавно набута і, напевно, через те така вразлива віра в Господа не могли позбавити його цього страху.
Здоровань позадкував до веранди, але жалібний скрип підлоги під ногами змусив його спинитися.
— Що це може бути? — голос Лаури вібрував. — Що воно зображує?
— Я не знаю, — зізнався Тимур. По тому черкнув пальцями по малюнку. Сажа — як і на стіні. — Воно симетричне, бачиш? — він поводив Лауриним телефоном, із різних боків підсвічуючи малюнок. Так, мовби це щось пояснювало. — Зображення ідеально симетричне, ніби його під копірку малювали.
— Як щодо будинку, який оглядав ти? — пробелькотіла психіатр. Її не так цікавив той будинок, як муляло бажання вийти на вулицю.
— Не знаю, там теж темно. Я не дивився на стіни.
Вони швидко вискочили надвір, затрималися на кілька секунд, щоб подихати чистим повітрям і заспокоїти Джеймі, який цокотів зубами від холоду та щось обурено белькотів іспанською, дорікаючи, що їм не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бот. Ґуаякільський парадокс», після закриття браузера.