Читати книгу - "Сучасна польська повість"

про гру в карти, а про те, що ти так гучно назвав справою, не так важко, коли сам підставляв себе під кулі, коли знаєш, на що здатний ворог і чого домагається, коли бачив спалених живцем…

— Я їх бачив більше, ніж ти. Але не в тім річ. Можеш зараз же подзвонити в держбезпеку, я не опиратимусь, набридло опиратися.

— Як ти це собі уявляєш?

— Не думай, що я прийшов шукати жалощів, співчуття. Хай тебе не вводить в оману моя борода. Не їдять мене воші, а борода тому, що той, хто врятував мене і насміявся з легенди, був з бородою, геть зарослий.

Говориш про спалених живцем і про всякі страхіття торочиш, Каролю, ніби нагадуєш ксьондзові молитву або чортові — пекло. Мій рятівник, по-твоєму, був несповна розуму. Але то було не якесь там звичайне божевілля.

В нього вбили спочатку одного сина, потім другого, потім третього, більше синів він не мав. Жінка його тяжко захворіла і все казала Матусові, що, як він приведе до неї котрогось із синів, вона одужає. Але то не був ні шантаж, ні провокація. Матус ходив по бойовищах і шукав синів, та не знайшов, і його жінка померла.

А він усе шукав синів, поки не знайшов мене. Матус був трохи не пророком, я хотів забрати його з собою, але він сказав: «Нікуди не піду, а ти своїх не знайдеш, смерть знайдеш». Його пророкування справдилось наполовину, своїх я не знайшов, а ті, кого знайшов, були вже не свої; того прокурора, що виручив взвод у Ступольні — дивуєшся, звідки мені відомо, але ж цей випадок набрав розголосу не тільки у вас, — знаю я того прокурора, він дуже швидко пішов угору, він був перший, на кого я натрапив, такий лисуватий, в окулярах, типовий канцелярист, бачиш, це той самий, він перший трапився мені після моєї смерті, він перший мені не повірив, не йняв віри, що я живу, існую, та я на нього за те й не ремствую, це мужній чоловік, але сюди я теж прийшов не для того, щоб когось розжалити, щоб випрохувати право на самого себе, на власне життя, якого ні в кого не вкрав, я прийшов тому, що втомився.

— Шкода, що так пізно прийшов.

— Хіба не краще пізно, ніж ніколи? Зрештою, раніш мене теж ніхто не чекав, нікому я не був потрібен живий, я був потрібен як покійник. Мені хотілося зберегти вам ваше переконання, що я не існую, не хотілось, щоб пішла намарне ота ваша жалоба, але, як тобі відомо, мої наміри… Того дня, коли я опинився тут, перед цими айстрами, перед цим надгробком, я мав тисячу різних намірів, аж до того, щоб вас повбивати і вам поставити надгробки, не липові, а справжні, була ще думка плигонути з мосту у Варту, але з чималою каменюкою в пазусі, щоб мене вже не знайшли, щоб підтвердити легенду про себе остаточно й безповоротно. На жаль, я не зробив цього. Це було б красиво, ах, як красиво — принести себе в жертву до останку. Задля власної посмертної слави, задля вашого спокою, на кілька місяців затьмареного жалобою, яку потім замінила гордість, ну, і для того, щоб стати гарненьким орнаментом у куточку цієї сторіночки нашої історії, знаряддям пропаганди, красномовною вивіскою; я повинен був тоді знищити себе, але не вчинив цього і не знаю, чи могла б якась людина із здоровим глуздом зробити інакше.

— Ти повинен був увійти, та й годі. І більш нічого.

Магда мешкала тоді на мансарді, там, де тепер Ксавера, ця котяча мати. Магда казала, що вночі хтось ходив коло будинку, а ми їй не повірили. Потім вона боялась там спати сама. Ти повинен був увійти, ступити лише один крок.

— У тебе нема ніякісінької уяви. З’являється покійник. Звичайний собі покійник — то ще півбіди, всі б полякались, почали хреститись, мовляв, це привид, а потім зраділи б. Але покійник-герой, покійник-легенда?

Це було б страшенно смішно, смішно на все життя, моє, ваше і взагалі: «Вони, оті червоні, навіть воскресають!»

Можеш собі уявити? Ти коли-небудь замислювався над тим, що смішне становище буває більш убивчим, аніж сама смерть?

— Балачки, балачки, все хочеш потопити в словах.

— Ми з тобою так давно не розмовляли, Каролю. Тому треба поговорити, треба сказати якомога більше.

— Для тебе головне — Магда. Ти кохав її. І кохаєш.

— Я не сентиментальний, Каролю, я вже не сентиментальний. Те, що ми звемо коханням, не завжди значить одне й те саме. Чи може кохати той, кого нема? І чи можна кохати такого? Пам’ять — це не любов, любов дуже швидко тане за деяких обставин, у певних умовах перетворюється на ерзац, якщо тільки вона взагалі не ерзац…

— Ерзац. Це на мене натяк? Гм, може, тут ти й маєш рацію, в мене, здається, не було часу на власну любов, ніколи було її шукати, може, десь тут я й помилився…

— Не виправдуйся. Ти повівся людяно, подбавши про Магду. Поводишся людяно, розмовляючи зі мною, замість одразу спровадити в держбезпеку, а я не маю змоги віддячити тобі, відплатити тим самим.

— Це схоже на погрозу.

— Вороги завжди погрожують один одному, а ми з тобою — вороги.

— Важко мені зрозуміти, з чого ти смієшся, що хочеш заглушити цією іронією. Голос сумління? Мабуть, уже змив з рук людську кров…

— У кожного з нас чиясь кров на руках. Ти стріляв на майдані в Ступольні в того нібито мого посланця.

— Він схибив, а я не схибив.

— А коли б то був я?

— Було б так само. Тільки ти стріляв би влучніше.

— Поздоровляю, Каролю. Я боявся, що ти будеш блукати манівцями, розводити церемонії. Ти мені подобаєшся, Каролю, я й досі люблю грати, відкривши карти.

— Дякую за визнання. Звичайно ти не був до мене таким щедрим. А Магда й собі слідом за тобою…

— Не можеш не говорити про неї. Це характерно.

— Вона мені казала приблизно ось таке: «Лізеш на рожен, надолужити хочеш, гаявся, коли ще точилася війна, не скажу, що огинався, але тоді, коли німці були сильні, важливіше було йти до лісу». Ні, ви не щедрі.

— Я не думав, що для тебе так багато важить визнання, кар’єра. Зробиш її, не бійся. Адже у вас немає колективної, родинної відповідальності, ти не будеш за мене відповідати.

— Не про те річ.

— А про що?

— Я не знаю про тебе всього. Модест чудово вмів крутити, замилювати очі.

— Ах,