Читати книгу - "Жлобологія"

і виставку закрили. А ще один російський сайт пояснював: в час, коли уряд провадить ліберальні реформи, деякі художники намагаються на простий наш народ нападати... Я зацікавився персонами таких рецензентів. Ну гаразд, думалося, нічого дивного, якщо то якийсь дядько-комуніст написав таке, — а ні, молодий хлопець, мускулатура обличчя якого ще навіть не сформувалася, проте цей знавець теж хоче примазатися до мейнстріму і вставити своїх 5 копійок.

Головний біль екзистенції

Якщо продовжувати синонімні ряди, то жлобство я концептуально почав означувати не лише разом із художниками жлоб-арту. Жлоби 1990-х на всі заставки описані у безсмертному романі Іздрика «Воццек». Як неважко здогадатися, маю на увазі розділ «Про мудаків». Це найкращий роман цього автора, напевне, сильнішого він і не напише, точніше, таких геніальних розділів: уже перший містить у собі екзистенцію і сатиру. Екзистенція — як болить голова зранку, сатира — про мудаків. Читав і захлинався від сміху, люди поруч озиралися, чого це я так. Саме поняття мудацтва в тексті Іздрика досить розмите, закінчення цього розділу якесь угодовське: мовляв, усі ми мудаки... всі однакові. Якщо всі, то ніхто. Поміж тим, письменник намагається описати цих людей: от мудаки такі й такі, ось вони щось завжди колекціонують... Чому це, скажімо, колекціонери — мудаки? Не згоден. Та я теж колекціоную, проте думаю, що цей критерій не є визначальним, та й такі поняття, як мудак чи жлоб, варто дуже чітко окреслювати.

Гріх постмодерністів якраз у тому й полягає, що вони не знають меж, переходять їх, заграються і гра закінчується.

Кітчуха

Деякі митці граються в якусь побутову гру, те, що вони роблять, — аж ніяк не мистецтво, бо хлопці загралися в своєму житті. Та вони собі подобаються, живуть на телекамеру, лізуть у ту телекамеру зі своїм модним жарґоном, «кічаться», але вже не розуміють, що кажуть і що роблять. Все це нагадує кітчуху, взагалі, я проти кітчу в мистецтві, я пропонував би розстріляти цей кітч. Це комерція на продаж, це щось наскрізь побутове, найнестерпніше, що є в самому явищі побуту. Річ у тім, що ми можемо прожити без мистецтва, а без побуту — ні.

Інтелектуали: мовчання ягнят

Інтелектуали ніколи не матимуть впливу на масову свідомість, але повернути собі гідність принаймні можна спробувати. Для цього вони мусять гуртуватися, щоб створити хоч якусь силу, усвідомити себе як клас, який вмів би постояти за себе, а такий був, скажімо, в Англії. Бо потрібно мати мужність дати відсіч тим, хто тебе в твоїх правах обмежив, а не загравати з цими кланами. Я не кажу йти на барикади, а почати з себе, підтримувати достойний рівень у мові, культурі і фізичному розвитку. І в жодному разі не можна мовчати.

Проблема того, що в нас не склалося з культурою, це не що інше — як капітуляція інтелігенції. Інтелігенція стала загравати з політикою, бавитися з нею. Це не мистецтво, як на мене, воно мусить бути подалі від політики, інакше це вже лукавство, нічого мудрого в тому нема. Якось один сміливець намалював помаранчевих політиків у образі мавп, — добре, але намалюй і бандюків теж, невже не знайдеться відповідного звіряти? Ага, він зобразить, а завтра ті хлопці прийдуть і надають по пиці. А раз не можна так, тоді, вибачте. Нащо тоді гратися з цим? Це нечесні ігри. Так, всім зрозуміло: пацани «рєальниє прідут» і порвуть. Спробую підійти з іншого боку, жлоб — це хуліган, це Федя з фільму «Операция Ы». Але жлоб не блатарь, бо ті за своєю суттю — злочинці, вони набагато небезпечніші.

Клас інтелігенції конче має бути в суспільстві, були ж у часи Драгоманова такі осередки. Але повторюю: митцям не варто загравати з владою. Взагалі мистецтво має бути автономним і триматися поза політикою, тобто якусь притомну позицію мусить виробити. Я не прагну вихваляти свою життєву позицію, бо теж мав острах, що не зможу критикувати всіх у мистецтві. Є такі священні корови, суворі дядьки, які будуть позиватися зі мною, тож я зрозумів, що моя психіка не настільки сильна. Й одного дня мій терпець урвався — я припинив писати критичні статті, а лише аналітику. Бо не хочу нікому робити послуг — чи то про компліментарні речі йдеться, чи про жорстоку критику. Зрештою, я не маю можливості винайняти у разі чого хорошого адвоката. Тож арт-критиком був недовго, і хоч мене досі чомусь називають арт-критиком, та я мистецтвознавець.

Промивання мізків

Сьогодні без телебачення розумна людина може обійтися, я кажу це цілком серйозно. У філософії Герберта Маркузе є поняття «Велика Відмова», він мав на увазі сумнівні цінності західної цивілізації і її вплив на мислення людей.

Я б закликав людей не витрачати свій життєвий час на перегляд телепрограм, які пропонує українська телевізія. Якби можна було звернутися з того телевізора, то перше, що б я сказав, це: «Знаєте що, глядачі дорогі, ви самі вже перетворилися на телевізори. І відбувається з вами, знаєте що? Промивання мізків». Таким екстремістом якихось років 5 тому не був. Пригадую, ще тоді мені друзі казали: а ми не дивимося телевізор, якщо хочемо щось побачити, то те, що потрібно, знаходимо в Інтернеті. Багато що можна дивитися онлайн. Я їм казав, мовляв, ввечері можна в телевізорі щось цікаве знайти, наприклад, «Аргумент-кіно» з кінознавцем Володимиром Войтенком, російську «Культуру»... Товариші посміхались: «Ну давай-давай». Настав час, коли мене почало нудити від телевізора, я його почав використовувати як монітор для DVD-плеєра. Потім перейшов на комп’ютер, телевізор вимкнув назавжди.

Мене дістала політика, тотальна брехня і надмір реклами. Цей тотальний жлобізм з телевізора став небезпечним. Це — наступ на здоров’я. У прямому сенсі. Якийсь мистецький фільм, якщо його надибаєш у телевізорі, починається проти ночі, переривається численними блоками реклами, лише о 4-й ранку ляжеш спати. А вранці ж іти працювати. Люди добрі, мені вже не 20 років, я більше не хочу жодного кіно, я краще посплю.

Гламур і невроз

Цю країну руйнують не тільки через телевізор, є ще, крім віртуалу, гламур і еміграція. На рівні цього тотального ідіотизму, який наступає всім на п’яти, ми живемо на валізах. У Ніцше є хороший вислів про вірність духу землі. Я не проти віртуалу, втечі в свої шкарлупи, але в Україні три чверті всього, що вона не так давно мала, вже знищено, і руйнівна політика триває. Завдяки мовчазному потуранню. Нам потрібно рятувати те ж книговидавництво, намагатися