Читати книгу - "Буремний Перевал"

у своєму листі, що Гіткліф забороняє йому ходити до Грейнджу; проте він дуже радий, що залишив по собі добру пам'ять у дядечка, і сподівається якось зустріти його на прогулянці та особисто попросити про велику ласку — щоб їх із кузиною більше не розлучали так жорстоко.

Ця частина листа була написана просто і, мабуть, не з чужих слів: Гіткліф знав, що син може досить переконливо просити про побачення з Катриною.

«Я не прошу, — писав Лінтон, — щоб їй можна було сюди приходити; але невже я ніколи її не побачу, тому що мій батько забороняє мені переступати поріг її дому, а ви забороняєте їй приходити до мене? Будь ласка, виїздіть із нею хоч іноді на дорогу до Перевалу, дозвольте нам обмінятися хоч кількома словами у вашій присутності! Ми не зробили нічого, щоб заслужити таке випробування розлукою! І ви ж не гніваєтесь на мене; у вас немає причин ненавидіти мене, ви самі це визнаєте. Любий дядечку! Пришліть мені завтра втішне слово та дозвольте зустрітися з вами — де завгодно, тільки не в Трашкрос-Грейнджі. Я певен: поговоривши зі мною, ви переконаєтеся, що мій батько і я — зовсім різні люди; за його свідченням, я більшою мірою ваш племінник, ніж його син; і хоч у мене є вади, через які я не вартий Катрини, вона мені їх вибачила, і заради неї вибачте й ви також. Ви питаєте про моє здоров'я, — мені вже краще; але поки я позбавлений будь-якої надії і приречений на самотнє пробування або на товариство тих, хто ніколи не любив і не полюбить мене, як я можу почуватися добре?»

Едгар, хоча й співчував хлопцеві, не міг згодитися на його прохання, бо сам був не в змозі супроводжувати Катрину. Він відповів, що влітку, може, вони зустрінуться, та просив Лінтона продовжувати листування і втішав його, як міг, — бо добре розумів, як скрутно доводиться племінникові у тій родині. Лінтон погодився. Якби за ним не було нагляду, він би все зіпсував, перетворивши свої послання на потік нескінченних скарг і ремствувань. Але батько пильно стежив за ним і, звичайно, наполягав, аби йому показували кожен рядок, написаний моїм хазяїном. Тому, замість виливати на папері свої власні прикрощі — предмет, що посідав головне місце у його роздумах, — Лінтон нарікав на жорстоку необхідність жити в розлуці з любою подругою і обережно натякав, що містер Лінтон мусить згодитися на їхнє побачення якомога скоріш, бо в іншому разі він буде змушений думати, що його навмисне вводять в оману.

Кеті була вдома його спільницею, і разом вони зрештою вмовили мого хазяїна дозволити їм прогулюватися — верхи чи пішки — хоч раз на тиждень під моїм наглядом у полі, що межувало з Грейнджем; бо прийшов червень, а мій хазяїн дедалі слабшав. Хоча він щороку відкладав частину своїх прибутків на ім'я доньки, йому, звісно, хотілося, щоб вона могла зберегти за собою (чи принаймні повернути собі згодом) дім її пращурів; а він усвідомлював, що на це їй дає надію лише шлюб зі спадкоємцем. Він не здогадувався, що той, як і він, приречений на близьку смерть. Гадаю, про це не знала жодна жива душа: ніякий лікар не відвідував Буремного Перевалу, із паничем Гіткліфом ніхто не бачився, щоб сповістити нам про стан його здоров'я. Що ж до мене — я почала думати, що мої передчуття не справдились і хлопець справді одужує, якщо сподівається виходити на прогулянки пішки та верхи і так уперто прагне побачитися зі своєю подругою. Я не уявляла собі, що батько, як як дізналася потім, може так знущатись зі смертельно хворої дитини, як це робив Гіткліф, погрозами змушуючи Лінтона виявляти це удаване нетерпіння. Поспішаючи втілити свої моторошні задуми в життя, він поводився чимраз жорстокіше — поки його не випередила смерть.

Розділ двадцять шостий

Літо перевалило за половину, коли Едгар неохоче дав згоду на їхнє побачення і ми з Катриною вирушили у нашу першу кінну прогулянку, щоб зустрітися з її кузеном. Був спекотний, задушливий день. Сонце ховалося за хмари, але вони, надто легкі й розпливчасті, не віщували дощу. Місцем нашої зустрічі було призначено перехрестя доріг — там, де й стоїть кам'яна брила. Проте коли ми опинилися там, малий хлопчина-підпасок, висланий до нас гінцем, повідомив:

— Панич Лінтон уже по цей бік Перевалу, і він каже, що буде дуже вам вдячний, як ви пройдете ще троха тудою.

— Отже, панич Лінтон забув про головну умову свого дядька, — зауважила я. — Хазяїн просив нас триматися володінь Грейнджу, а ми вже підійшли до їхньої межі.

— Пусте, ми повернемо коней, тільки-но він до нас приєднається, — відповіла моя супутниця, — і разом поїдемо у бік Грейнджу.

Та зустрівшись із ним — лише за чверть милі від його дому, — ми побачили, що Лінтон не на коні. Нам також довелося спішитись і пустити своїх коней пастися. Він лежав у вересі, чекаючи, поки ми підійдемо, і підвівся, лише коли ми наблизилися на кілька ярдів. Тоді він рушив до нас такою непевною ходою, й обличчя в нього було таке бліде, що я одразу ж вигукнула:

— Ох, містере Гіткліф, як це ви надумали сьогодні виходити! Ви ж зовсім хворі.

Катрина розглядала його з сумовитим зачудуванням. Замість радісного привітання на її вустах завмер тривожний вигук, і, вже не втішаючись із жаданої зустрічі, вона почала тривожно розпитувати, чи не стало йому гірше.

— Ні… мені ліпше… ліпше! — насилу вимовив Лінтон, трусячись і стискаючи її руку, ніби для опори. Його великі голубі очі боязко вдивлялися в обличчя дівчини; глибокі западини під ними робили його погляд болісним і диким; він уже не здавався замріяним, як колись.

— Але тобі справді гірше, — наполягала кузина, — гірше, ніж коли я бачила тебе востаннє; ти схуд і…

— Я втомився, — квапливо перервав він. — Надто спекотно для прогулянки, давай посидимо тут. Вранці я часто почуваюся зле — тато каже, це тому, що я швидко росту.

Так само стривожена, Кеті сіла, і він простягся поруч із нею.

— Трохи схоже на твій рай, — мовила вона, намагаючись, вдавати безтурботність. — Пам'ятаєш, ми домовилися провести два дні так, як кожному з нас найбільш до вподоби? Зараз усе по-твоєму, — крім оцих хмаринок; та вони зовсім легкі й прозорі — так навіть приємніше, ніж коли сяє сонце. На тому тижні, якщо зможеш, поїдемо зі мною до парку Грейнджу, і то вже буде мій райський день.

Виявилося, що Лінтон не пам'ятає,