Читати книгу - "Сонячна машина"

Доктор Рудольф енергiйно, злякано крутить толовою. Боже борони!

— В такому разi, Рудi, я вас дуже прошу й дуже раджу нiкому не казати нi слова, поки я вам не скажу. Я зараз їду до пана президента Об'єднаного Банку з докладом про ваше велике вiдкриття Я не сумнiваюсь, що пан президент iз неменшим захватом оцiнить цей генiальний, епохальний факт, вiж ми всi. Ви, розумiється, зараз же дiстанете патент, а право на експлуатацiю винаходу…

Доктор Рудольф одмахується руками од графа Адольфа, як од бджоли: геть, геть iз усякими патентами!

Граф Адольф iз м'якою, нiжною суворiстю старшого брата спиняє легковажне вiдмахування.

— Рудi, ви — генiальний вчений, але в практичних справах ви — хлопчик, вибачте менi, i не маєте нiякого голосу. I тут ви вже дозвольте занятись менi цiєю стороною справи. Через тиждень ви матимете колосальне багатство й всесвiтню славу, а Нiмеччина — владу над усiм свiтом. Прошу, прошу, Рудi, нiяких заперечень! Я хочу виконати свiй обов'язок. Я ж пам'ятаю, Рудi, що ви врятували менi життя, i думаю, що ви дозволите менi виплатити свiй борг, трошки потурбувавшись вашими справами. Я прохав би також усiх вас, панове, нiкому нi одного слова поки що не казати про вiдкриття Рудi.

Рудi все ж таки не може так лишити милої, великодушної пропозицiї графа. Вiн дуже-дуже вдячний графовi, але вiн нiколи не мав на увазi робити свого винаходу монополiєю своєю, чи якого товариства, чи навiть Нiмеччини.

Граф Адольф нiжно обiймає його за руку вище лiктя.

— Вибачте, дорогий Рудi, я хотiв би, мiж iншим, нагадати вам, що колись ви мене називали не графом, а просто мо;м iменем, Адi. Я був би дуже радий, коли б ми вернулись до тих часiв. Добре? А потiм, любий Рудi, дозвольте вам сказати, що ви — iдеалiст. Це — нiтрошки не погано, о, навпаки! Але це эа наших часiв так непрактично, так ненормально, що вiд цього виходить тiльки сама шкода. Запевняю вас, Рудi, що тiльки шкода справi вийде, справi самого вашого вiдкриття, iдеї його, коли ви не станете на нормальний, практичний шлях. Ну, та про це ми ще будемо говорити. Я мушу зараз їхати з докладом. Завтра ми будемо говорити. Через тиждень. Рудi, ви будете, кажу вам, одним iз найбагатшик людей свiту. I найслаанiших. Тiльки це треба зорганiзувати. Розумiєте? Без цього нiчого не вийде. Але це я беру на себе. Ну, дозвольте, дорогий, ще раз подякувати вам i скласти моє найщирiше привiтання з великим, славним винаходом.

Граф Адольф спочатку мiцно тисне руку докторовi Рудольфовi, потiм не витримує, обнiмає його й цiлує. Панi Штор чує, як очам її стає солодко-гаряче, але вона боїться клiпнути ними, щоб не закапали сльози.

Принцеса теж простягає руку й раптом не вiдомо чого густо-густо червонiє. Вона також вiтає, дякує й завтра неодмiнно буде робити собi сонячний хлiб. А зеленi очi такi м'якi, сяйнi, такi вiдданi!

Коли всi виходять, а доктор Рудольф лишається тiльки з матiр'ю, вiн бурно обнiмає її, тулиться до неї улюбленим у дитинствi жестом, зариваючись чолом їй у шию на плечi, витирає поцiлунками їй сльози на щоках.

А коли й мати виходить, вiн цiлує незграбний чорний апарат i побожна притуляє уста до кiнчика тої ложки, яка торкалась уст ч-ервоної, такої сьогоднi зовсiм-зовсiм iншої голiвки.

Потiм ходить по!лабораторiї, пiдстрибуючи й провалюючись за кожним кроком в ямку, зачiсує волосся, не може винести тягаря щастя, не знає, як зменшити його. Тодi хапає рукопис i гарячкове починає писати, перекладаючи на нього зайву вагу сьогоднiшнього вечора.

ЧАСТИНА ДРУГА

В кабiнетi навiть холоднувато, граф Адольф, хоч i розпалевий спекою, пiдняттям i доповiддю. Трошки щулиться вiд холодних подувiв холодникiв. Але пан президент усе ж таки потiють безустанно, люто, патьоками потiють. (I мимоволi час од часу посеред найважнiшої розмови вискакує богозневажлива, божевiльна думка: як же це потiюче, мокре тiло обнiматиме принцеса Елiза?).

В кабiнетi жовто червоний присмерк. Потьмянiв, принишк скляний блиск дерева й металу. Урочисто застигши й ритмiчно цокають черговi апарати. В небi синювато-фiалковою чiткою лiнiєю боязко й нiжно заклiпала рання зiрка.

Пан президент слухає доклад мовчки, час од часу широкими штрихами стираючи пiт iз сiдластого, набухлого вiд духоти чола. I щодалi, то здивування й захоплена увага стають тихшi, заглибленiшi. Вiн уже рiдше завдає питання. Питання стають лаконiчнiшi. В банькуватих свiжих очах павутиниться задума.

Граф Адольф закiнчує доповiдь, i йому стає вже трошки душно вiд гордощiв, широченних перспектив i нетерпiння, навiть малесенька пiтна вогкiсть виступає на горбкуватому чолi.

Пан президент мовчки пiдводиться, сильним рухом розминає короткi товстi ноги й починає ходити по кабiнету. Пукатi, заглибленi в себе очi, немов чогось шукаючи, неуважно блукають навкруги. Вiн зупиняється бiля вiкна й довго дивиться в парк. На тлi сталево-синюватого неба видно, як на контурi голови ворушаться волосинки вiд зустрiчних течiй гарячого повiтря знадвору й охолодженого з кiмнати. Здається, що гх ворушить ота напружена, вперта робота думок пiд ними.

Граф Адольф сидить непорушне, але дедалi, то все непокiйнiше. Про що можна думати так довго й так понуро в такiй яснiй i радiснiй справi?

Пан президент раптом рiшуче повертається до графа. Лице його зовсiм у тiнi, темна важка маса голови на тлi вечiрнього неба.

— Широко вже вiдомо про винахiд?

Граф Адольф поспiшно перехиляється наперед, ледве втримавши посмiшку: от хто знає, як найпрактнчнiше пiдходити до доброї справи Нi, крiм тих, що були при демонстрацiї винаходу, нiкому не вiдомо й не буде вiдомо, бо вiн, граф Адольф, розумiючи всю колосальну вагу.

— Добре. В такому разi не пiзнiше, як завтрашнього ранку, автора цього винаходу арештувати. Абсолютно iзолювати. Апарат нi однiй душi не показувати. Усякi чутки про його нищити. Коли треба, знищити самого автора й машину його. Розумiєте?

Коли б оцi бiлi телеграфiчнi стьожки перевернулись у живих гадюк i засичали на нього, граф Адольф легше зрозумiв би таке явище, нiж короткi яснi фрази пана президента. Вiн мовчить i невiдривне, зацiпенiло дивиться на темну масу голови, кострубате обгризену по лiнiї жорсткого волосся.

Пан президент важко, помалу пiдходить до столу й зупиняється проти графа. Граф Адольф поштиво пiдводиться. Мертенс кладе йому руку на плече.

— Графе, цей винахiд занадто рано з'являється на свiт. Рано. Страшнi нещастя несе. Наслiдки його катастрофiчнi. Для всiєї культури, людськостi. Анархiя. Руїна всього. Сядьмо.

Граф Адольф злякано сiдає. Пан президент задумливо, рiвно, коротко обрубуючи думки, кидає їх своєму мiнiстровi, дивлячись