Читати книгу - "П'ятнадцятирічний капітан"

на волю. Та він не звернув на це уваги: він думав тільки про чудову комаху, яка вела його за собою.

Проте мантікорі вже, мабуть, набридло мандрувати пішки. Вона розсунула надкрилля й розпростала крильця. Кузен Бенедікт, відчувши небезпеку, підніс руку, щоб накрити комаху долонею, та ба! Дз-з-з! Мантікора полетіла геть.

Розпач ентомолога годі описати. Але мантікора не могла залетіти далеко. Кузен Бенедікт скочив на ноги, роззирнувся довкола й кинувся до комахи, простягти вперед руки.

Мантікора кружляла в нього над головою.

Може, покружлявши над його скуйовдженою чуприною, вона знов сяде на землю? Було схоже, що мантікора зробить саме так.

Та, на лихо бідолахи-вченого, Алвішева факторія, розташована на північній околиці Казонде, межувала з лісом, що розкинувся на багато миль. Якщо мантікорі заманеться полетіти під шатро дерев і пурхати там з гілки на гілку, доведеться попрощатися з надією покласти її в бляшанку як найціннішу прикрасу колекції.

На жаль, так і сталося! Покружлявши, мантікора знов сіла на землю. Кузенові Бенедікту пощастило помітити, де сіла комаха. Він миттю став навкарачки. Але мантікора вже не бігла, а пересувалась короткими стрибками.

Кузен Бенедікт, геть знеможений цією гонитвою, з подряпаними до крові колінами й руками, стрибав слідом за мантікорою. Він кидався то праворуч, то ліворуч, простягаючи руки, щоб зловити її. Він бив долонями напечену сонцем землю, мов, плавець, що пливе наввимашки.

Та все даремно! Його руки хапали порожнечу. Комаха, начебто бавлячись, тікала від нього. Нарешті, діставшись до зеленого лісового шатра, вона знялась у повітря, зачепила кузена Бенедікта і зникла, глузливо продзижчавши в нього над вухом.

— А бодай тобі! — вдруге вигукнув кузен Бенедікт. — Втекла! Невдячна комашина! А я ж призначив тобі найпочесніше місце в моїй колекції! Ну, начувайся! Не втечеш од мене! Буду тебе переслідувати, доки спіймаю!

Прибитий невдачею, ентомолог забув, що з його короткозорістю шукати мантікору серед зеленого листя — марна справа. Та він уже не володів собою, нестямившись з досади й гніву. Він, тільки він винен у своїй невдачі! Якби він одразу схопив мантікору, а не «вивчав її поведінку в природних умовах», то нічого цього не сталося б і він уже мав би цей чудовий екземпляр африканської жужелиці, яку недаремно назвали йменням казкової істоти з людською головою й тулубом лева!

Кузен Бенедікт зовсім розгубився. Він і не помітив, що через цю непередбачену пригоду вибрався кротовим ходом із факторії Алвіша на волю. Він бачив тільки, що перед ним ліс — а десь там у лісі його мантікора! Він будь-що повинен впіймати її!

І вчений біг дрімучим лісом, не усвідомлюючи того, що робить. Скрізь йому ввижалась його дорогоцінна мантікора. Метляючи своїми довгими руками, міряючи землю цибатими ногами, він наосліп мчав уперед, чимось схожий на велетенського павука-косарика.

Куди він біжить, чи знайде дорогу назад і чи взагалі знайде, — це анітрохи не турбувало кузена Бенедікта. Ще менше думав він про зустріч з тубільцями.

Отак він забіг у ліс на добру милю.

Раптом із заростей вихопилася якась здоровенна істота й кинулась на вченого. Вона схопила його однією рукою за комір, другою за штани і, не давши спам'ятатися, потягла в хащі.

Так кузен Бенедікт утратив нагоду стати найщасливішим з ентомологів усіх п'яти частин світу!

Розділ XVI

МГАННГА

Коли кузен Бенедікт не повернувся в звичайний час із екскурсії, місіс Уелдон стурбувалася. Вона й гадки не мала, куди могла подітися ця велика дитина. Годі було припустити, що кузен Бенедікт утік із факторії, обгородженої таким високим палісадом. До того ж, місіс Уелдон добре знала свого дивакуватого кузена. Він би зроду не втік, не взявши з собою бляшанки з колекцією комах. А бляшанка лежала на місці в його хатині. Думати, що він доброхіть покинув свої ентомологічні скарби, — справжнє безглуздя. І все ж кузена Бенедікта не було в факторії Жозе-Антоніу Алвіша!

Цілий день місіс Уелдон шукала його по всіх усюдах. Малий Джек і Халіма допомагали їй. Та всі пошуки були даремні.

Місіс Уелдон залишалось тільки думати, що кузена Бенедікта забрали з факторії за наказом работорговця. Але навіщо це Алвішеві? І що він зробив з ентомологом далі? Може, посадив у один з бараків на «чітоці»? З якою ж метою? Адже за домовленістю між місіс Уелдон і Негору, кузен Бенедікт був одним із бранців, яких Алвіш мав приставити до Мосамедіша й передати Джеймсові Уелдону за викуп у сто тисяч доларів!

Коли б місіс Уелдон бачила, як розгнівався Алвіш, дізнавшись про зникнення вченого, вона зрозуміла б: работорговець непричетний до цієї справи. Але якщо кузен Бенедікт утік з доброї волі, чому він не звірив їй свого задуму?

Алвіш та його слуги невтомно шукали ентомолога. Невдовзі вони знайшли кротовий хід, який сполучав факторію з лісом. Работорговець збагнув, що «мухолов» утік саме сюдою.

Можна собі уявити, як розлютився Алвіш, коли подумав, що цю втечу буде привинено йому, і бариш, який він мав одержати від викупу, зменшиться.

«Цей бевзь анічогісінько не вартий, — думав він, — а мені він обійдеться в добрі гроші. Якби тільки я його впіймав!..»

Та хоч хай як ретельно шукали вченого і в факторії, і в лісі, жодних слідів його не знайшли. Місіс Уелдон довелось примиритися з тим, що кузена немає. Алвішеві залишалося тільки побиватися за втраченими грішми. Кузен Бенедікт аж ніяк не міг діяти в змові із кимсь чужим. Найпевніше, що він випадково знайшов кротовий хід і втік, навіть не подумавши про своїх супутників, начебто їх і на світі не було.

Хоч-не-хоч, місіс Уелдон визнала це. Проте вона анітрохи не сердилась на бідолаху, бо знала, що він не здатен відповідати за свої вчинки.

«Сердега! Що з ним буде?» — питала вона себе.

Кротовий хід забили того ж дня, а бранців стали стерегти пильніше: варту несли і по цей, і по той бік огорожі. Життя місіс Уелдон та її сина зробилося ще нуднішим і одноманітнішим. А тим часом у цій місцевості сталася незвичайна кліматична зміна. Дарма що час дощів — «мазіка» — минув іще в квітні, з 19 червня полило знову. Небо затягло хмарами, й безнастанні зливи затоплювали Казонде та округи.

Для місіс Уелдон дощі були тільки прикрою перешкодою, яка заважала їй гуляти по факторії. Але для тубільців вони були справжнім лихом. Річки, вийшовши з берегів, затопили улоговини з уже достиглими посівами. Пропав урожай. Людям загрожував голод.

Володарка краю Муана та її міністри геть розгубилися, не знаючи, як відвернути напасть.