Читати книгу - "Танці утрьох"

коробки чорний «лівайз», зелену трикотажну футболку, нашийну хустку і туфлі на високому каблуці. Одягнувся і переможно глянув на Юру.

— Залишилося відвідати перукаря, — напучував Кононова Юра, коли той уже виходив з його кабінету. — І ще одне. Почекаймо!

Юра підійшов до настінної шафи, різким рухом розчахнув дверцята і витяг маленьку коробочку.

— Це туалетна вода. Як на мене, досить вишуканий чоловічий запах. Жінки від нього просто мліють. Ходитимеш по вулиці із саперною лопаткою.

— Навіщо? — здивувався Кононов, беручи туалетну воду. На коробочці було написано по-французьки «Сена-Тропез».

— Саперна лопатка необхідна для того, щоб відбиватися від осіб жіночої статі, що почнуть стрибати тобі прямо на груди.

Кононов розсміявся.

* * *

12 травня, 15.03

Після такого приємного спілкування з Юрою я не міг відмовити собі в задоволенні пройтися місцями нічних боїв із бравою охороною.

Дверей у кабінеті головного бухгалтера не було, комп’ютера, як і самого господаря, теж. Оперативність, гідна поваги. Гадаю, що о п’ятій ранку я застав би точнісінько таку саму картину. Непогано, пане Смолич.

Сліди від двох куль, випущених мною, були старанно зашпакльовані. Сумнівно, щоб хто-небудь із співробітників будинку моди запримітив їх.

На килимовому покритті я все ж угледів кілька краплин крові — їх залишив мій заручник: я добряче розквасив йому носа.

* * *

12 травня, 15.22

Коли Кононов спускався сходами у фойє, на вулиці прогриміла автоматна черга.

Слідчий побіг. Бігти з коробкою і дипломатом було не дуже зручно. Але кидати їх йому зовсім не хотілося.

Він вискочив зі скляного вестибуля будинку моди, озирнувся по боках, щоб визначити, де стріляли. Поблизу автостоянки слідчий запримітив невелике скупчення людей. Він прискорив кроки. «Напевно, когось пришили», — цинічно резюмував Кононов.

Коли він підійшов до гурту людей, роззяв зібралося уже чимало. Слідчий витяг з кишені своє червоненьке посвідчення і став протискуватися, довелося попрацювати ліктями.

Нікого не вбили. Навіть не поранили. Але всі були перелякані. Власники машин рахували збитки, цікаві ловили ґав. Кононов поставив коробку і дипломат на асфальт і почав опитувати свідків.

Очевидці розповіли йому, як на великій швидкості з’явився темно-синій «Москвич», водій якого, як і чоловік на передньому сидінні, був у масці. З відкритого вікна машини висунулося дуло автомата, і кілька черг прошили чотири машини, осколки скла яких посипалися на асфальт, немов новорічне конфетті.

На щастя, у машинах нікого не було. Нікого не було й поблизу. Тому ніхто не постраждав.

— Пропустіть, пропустіть! — це кричав якийсь чоловік, що намагався протиснутися крізь юрбу спостерігачів.

Його голос видався Кононову знайомим. Коли він побачив голову чоловіка, який кричав і штовхався, то зрозумів, хто є його власником.

Максим Петрович Смолич. Божевільний Макс. Улюбленець Наталі. Записний бюрократ і комп’ютерний маніяк. Людина у футлярі. Підозрюваний. Кононов був справді радий його побачити.

— Доброго дня, Максиме Петровичу, — досить спокійно, ніби нічого не сталося, привітався Кононов.

Максим Петрович був дуже наляканий і роздратований одночасно. Він поставив запитання, до якого завжди вдаються у подібних ситуаціях:

— Що тут сталося?

— Я саме намагаюся в цьому розібратись. Ви що-небудь бачили?

— Ой, товаришу слідчий? — Смолич тільки зараз, здається, упізнав Кононова.

І це цілком зрозуміло. З першого погляду розпізнати в денді на високому каблуці і чорних джинсах непоказного слідчого Смоличу було, звичайно ж, не під силу.

— Нічого я не бачив! Я щойно сів у свою машину, але раптом згадав, що забув купити хоч що-небудь на вечерю і вирішив зайти в магазин. Вийшов з машини, навіть сигналізацію, по-моєму, забув уключити. Скупився, — Смолич потряс пакетом, що пахнув копченою рибою, — і повернувся.

— Навіщо?

— Як це навіщо, це ж моя машина!

— Яка? — запитав Кононов.

— Оця! — Смолич поклав долоню на капот нового червоного «Фольксвагена», понівеченого кулями.

«А минулого разу в нього був, здається, „Мерседес?“» — зауважив про себе Кононов.

— А власників інших машин, ви випадково не знаєте? — поцікавився Кононов.

Питання було принциповим: автоматник «Москвича» мав на меті знищити конкретну машину. Цікаво — чию? А можливо, зловмисники хотіли відправити на той світ її власника. Кого саме?

Смолич пройшовся уздовж ряду покалічених пострілами автомобілів, заглянув у салони й оглянув номери.

— Ні, нікого не знаю. Гадаю, невдовзі підійдуть усі.

Смолич не помилився. У міру того, як зменшувалася юрба спостерігачів, з’являлися і власники постраждалих автомобілів.

— Іван Іванович Липкин, Костюринська, 7, — представився один з них.

Інші власники були теж людьми непримітними. Домогосподарка — дружина бізнесмена ходила в сусідню з будинком моди