Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

року в Сан-Франциско: «„Історія зробила вам честь, — мовив він [Президент Трумен], маючи на увазі Хартію ООН. — Хай ніхто і не вимагає, щоб наразі йшлося про якийсь викінчений і довершений інструмент. Він не був відлитий у твердій формі. Зміни ситуації по всьому світі вимагатимуть реформування миру, а не війни“. Хартія означала, так він заявив, що „ми всі повинні визнати, — байдуже, наскільки ми сильні, — що ми маємо відмовити собі в праві завжди робити те, що нам до вподоби. [...]. Це ціна, що її кожній країні доведеться платити за мир у всьому світі“. Тим не менше, пояснював Трумен, „ми перевірили принцип співпраці у цій війні і виявили, що він працює“. Він нагадав своїм слухачам: „Якби цю Хартію ми мали кілька років тому — і насамперед волю, щоб нею керуватися, — то зберегли б життя мільйонам людей. Якщо у майбутньому ми в своєму бажанні керуватися Хартією сумніватимемося, то це, безумовно, коштуватиме життя мільйонам людей“». Stephen В. Schlesinger: Act of Creation. The Foundation of the United Nations, Boulder 2003, S. 256. ">[237], бо вимогою глобальної системи колективної безпеки намагаються приборкати невід'ємну анархію державної системи, і по змозі ефективно обмежити війну як засіб політики і звести до поодиноких випадків, які вимагають, крім того, міжнародно-правової легітимації в рамках ООН та її Ради Безпеки. Вони випливають з досвіду двох світових воєн та ідеалістично-нормативної зовнішньої політики Сполучених Штатів[238], орієнтованої на встановлення миру в усьому світі в часи їхніх великих президентів Вудро Вільсона і Франкліна Делано Рузвельта[239]. Тим не менше, за кілька років після заснування Організації Об'єднаних Націй дійшло до холодної війни між наддержавами, і це глобальне протистояння найпотужніших держав та їхніх коаліцій на кілька десятиліть заблокувало роботу Організації Об'єднаних Націй у тому, що стосувалося її основного завдання, — функції глобальної системи колективної безпеки. Завдяки закінченню протистояння двох коаліцій цей глобальний підхід у політиці безпеки переміг, а відтак Організація Об'єднаних Націй знову чимраз швидше набувала свого справжнього значення.

З одного боку Роберт Купер слушно вказав на те, що «закінчення Холодної війни відкинуло світ назад, у 1945-ий рік. У той час, як установи, що постали внаслідок — або на тлі — холодної війни, як-от НАТО і Європейський Союз, мають такий вигляд, наче їм потрібне радикальне оновлення, Організація Об'єднаних Націй була заснована ще до холодної війни, тому могла стати установою, що функціонувала б після неї. До певного моменту так воно і мало бути. Наразі Організація Об'єднаних Націй активніша, ніж за часів холодної війни. [...] А проте Організація Об'єднаних Націй активно долучається до миротворчої і гуманітарної діяльності на правах організації колективної безпеки»[240]. З іншого боку в своєму аналізі ООН Купер, однак, ступає в слід класичного поняття безпеки, в основі якого лежать баланс і значно більша гегемоніальна могутність.

Він доходить висновку, що така система колективної безпеки, що як ідея стоїть за Лігою Націй, а також за ООН, і в якій міжнародне співтовариство накидає міжнародне право державі, що порушує правила, ще ніколи не діяла — причому як у тридцяті роки, коли спалахнула Абіссінська криза[241], так і нині. Фактично колективну безпеку і в наші дні забезпечує поєднання двох давніших ідей, а саме: стійкість через баланс і стабільність через гегемонію[242].

Нині це означало ставити до системи Організації Об'єднаних Націй надмірні вимоги, якби від всесвітньої організації вимагалося гарантування класичної безпеки за допомогою примусових засобів, яких у неї нема і не буде в майбутньому. Ці примусові засоби і далі зосереджені в руках найпотужніших держав, а також їхніх коаліцій. Натомість цікаве питання, наскільки інтереси цих держав у XXI столітті дедалі більше потребуватимуть легітимності ООН, отже, наскільки розширена, трансформаційна й кооперативна концепція безпеки не обмежуватиме системою ООН національний інтерес великих держав. Світ між 1945-2005 рр. різко змінився, і взаємозалежність найсильніших і найслабших суттєво зросла. Безпеку вже не випадає адекватно визначати самим стратегічним потенціалом, і військовою могутністю; отут якраз і починаються завдання Організації Об'єднаних Націй та системи колективної безпеки в XXI столітті. З цього погляду ООН — вже не організація, що виникла ще до холодної війни, проте вона невідкладно потребує реформування, щоб віддати належне викликам XXI століття. Після доби деколонізації, після закінчення конфлікту «Схід-Захід» і зі вступом у часи глобалізації вона потребує фундаментального припасування всесвітньої організації до цієї нової ери, а її конкретні проблеми, надто класична концепція суверенітету по страшному досвіду Руанди й Косова дедалі