Читати книгу - "Наречена Шульца"

Перестала бути лише знахідкою з минулого, чужою панею „Ю.”, ставала кимось близьким, знайомим майже родинно. Однак певної межі вони ніколи не перетнули. Та коли „пан Єжи” створював нову сім’ю, коли побрався з молоденькою Ельжбетою, вболівала за нього, радила зберігати спокій і врівноваженість. Народження їхньої доньки прийняла, наче й своє свято.

Усі навколо хворіли. Переживала клопоти зі здоров’ям брата. Ще більше полюбила племінника. Але ж вони жили своїм життям, вона — своїм.

Найбільше задоволення приносили їй каталожні картки. Короткі нотатки, пригадувані уривки, часто записані не до ладу й не до складу. Але досить було придумати правильну, коротку назву, і все складалося в якийсь новий, важливіший порядок. Дрібка, так, але разом з іншими будувала щось більше. Портрет Бруно з крихт? Чому б і ні? Хто не любить крихти? Та й „клювати” їх можна було де завгодно. Навіть в автобусі.

— ПРИМАДОННА. В якомусь неопублікованому воєнному оповіданні розповідалося про жінку з уявною вагітністю. Події відбувалися на сцені оперного театру. Жінка співала про своє життя, текст лібрето переплітався з її долею. Крик „матері-породіллі” змішувався з колоратурою примадонни. (Ця річ, як і багато інших, пропала.)

— ТІНЬ. Я ніколи не називала її імені. Заборонила собі. Але тепер, тут, на цих рівно обрізаних клаптиках паперу, вже можу. Намагалася жити без неї. Без моєї єврейської тіні. Бо вона була тягарем. Але й дзеркалом. Я не хотіла бачити в ньому власне обличчя. Генеалогії предків, осквернені семітським прокляттям, були на цю тінь приречені. У покірному смиренні й упевненості, що так мусить бути.

Вона була моїм злим духом. А може, й усією душею? Ні, євреїв уже немає, всі загинули. Тож тихше, тихше. Спокуту за власні гріхи вона приймає.

— СВЯТИЙ ФЛОРІАН. На розі Флоріанської, де мешкав Бруно, на колоні стояла фігура святого Флоріана, який гасить пожежу. Поливав з цеберка охоплене вогнем маленьке містечко. Але коли воно справді палало, жоден святий не врятував його.

— ПАПІР. Кохався в ньому, збирав його, дбав, аби завжди був під рукою. Один, зрозуміло, для писання, інший — для малювання. Кольорові аркуші для пастелей. Цілі коробки листового паперу.

— КІНО. Часто ходив у кіно. У дрогобицьких кінотеатрах „Штука” і „Ванда”, який упродовж кількох років належав його братові Ізидорові[194], дивився шедеври німого кіно. Відтак ми ходили разом. „Шпигун у масці” з Ганкою Ордонувною[195], „Галька” за мотивами опери Монюшка з Кепурою в головній ролі[196]. Пророкував кіномистецтву велике майбутнє.

— ТЕАТР. Екрана й кінозали не боявся, театральної — так. Бо темно, бо люди, бо живі актори. Може, плаский та умовно світлий екран у кінотеатрі звільняв його від страху, що все відбувається насправді. Але актори в театрі — вони ж реальні, наче якісь демони, і хтозна, в який психічний розлад можуть втягнути людину. І якого злого духа викликати?

— ХОКЕЙ. Хтось одного разу зустрів його на матчі. Сказав, що це чудова ілюстрація руху для художника.

— ЛИЖВИ/БРИДЖ. Це для нього ребус, зліпок неможливого, але був дешевий потяг до Варшави з такою назвою, яким він часто їздив. Мав зворотний квиток на нього, коли Налковська прорекла його літературну славу. Тобто, відкриваю внутрішні дужки.

— ЛЕСЬМЯН. „Галявину”[197] й „Тінистий напій”[198] Бруно мав у своїй бібліотеці. Не знаю, яким дивом ці книжки тепер потрапили до мене. Як з гордістю повторював Б., їх об’єднувало „оте демонічне”! Не пам’ятав про залежність поета від азартних ігор та його мрії про казино на Ґубалувці[199].

— Б’ЯНКА. Про Б’янку, яка йде алеєю парку, написав: „несвідомо і кожним рухом поціляє в десятку”. Може, саме так він побачив мене? Уважно спостерігав за жінками. І робив про них влучні висновки. Виявилося, що я не була ні першою, ні останньою, чиї