Читати книгу - "Чорний Загін"

який їхні попередники вже втратили. Тактика була очевидною. Вони мали намір постійно виводити нові сили, і таким чином виснажити нас.

Темрява – це пора Поневолених. Їхня бездіяльність закінчилася.

Спочатку я мало що побачив, тож не можу з впевненістю сказати хто що зробив. Підозрюю, що Перевертень змінив вигляд і перейшов на територію ворога.

Зірки почали зникати за штормовими хмарами. Над землею повіяло холодним повітрям. Здійнявся вітер, почав завивати. Він приніс з собою орду літаючих змій – створінь довжиною з руку людини, на крилах зі шкіряними перетинками. Їхнє шипіння заглушило шум бурі. Вдарив грім і спалахнули блискавки, прошиваючи списами ворожі укріплення. В їхньому блиску можна було розгледіти гігантів, що важкою ходою крокували з кам’яних пустель. Вони жбурляли валунами, як діти м’ячиками. Один схопив балку з моста і розмахував нею, як дворучною палицею, трощачи вежі й пандуси, приготовані для облоги. В цьому непевному світлі, гіганти виглядали, як кам’яні створіння, абияк зліплені докупи з базальтових уламків у велетенській гротескній пародії на людську подобу.

Земля затремтіла. Фрагменти рівнини засяяли жовчною зеленню. Сяючі, вкриті кров’ю, помаранчеві, триметрові хробаки повзали серед ворогів. Небеса розверзнулися і полив дощ та палаюча сірка.

Ніч видавала щораз то нові жахи. Смертельні тумани. Кровожерливі комахи. Магма почала сяяти так, як ми вже бачили на Сходах Сліз. І все це на протязі кількох хвилин. Проте, коли Коло відреагувало, жахи зникли, хоча нейтралізація деяких зайняла кілька годин. Вони так і не перейшли в наступ. Поневолені були надто сильні.

До півночі все затихло. Повстанці припинили будь-яку діяльність, крім засипання останнього рову. Буря перейшла в безперервний дощ. Він дошкуляв повстанцям, проте не завдавав жодної шкоди. Я вмостився серед своїх товаришів і заснув, думаючи, як чудово, що на нашому боці сухо.

Світанок. Перший погляд на роботу Поневолених. Повсюди смерть. Жахливо понівечені тіла. Щоб прибрати це все повстанці трудилися аж до обіду. А тоді знов почали штурмувати рови.

Капітан отримав повідомлення з Вежі. Зібрав нас усіх.

-- Повідомляють, що сьогодні вночі ми втратили Перевертня. -- Він кинув на мене, як йому здавалося, багатозначний погляд. – За доволі підозрілих обставин. Нам наказано бути насторожі. Це стосується тебе Одноокий. І вас, Гоблін та Мовчун. Якщо побачите щось підозріле, негайно сигнальте до Вежі. Зрозуміло?

Ті кивнули.

Перевертня прикінчили. Це під силу далеко не кожному.

-- Повстанці втратили когось важливого? – запитав я.

-- Бороду. Мотузку. Тамараска. Та їх можна замінити. Перевертня -- ні.

Ширилися чутки. Смерть членів Кола спричинила якась бестія схожа на кота, настільки сильна і швидка, що навіть здібності її жертв їм не допомогли. Кілька десятків високопоставлених діячів повстанців також стали її жертвами.

Хлопці пригадали схожу бестію з Берилу. Почалося перешіптування. Ловець привіз з собою на кораблі форвалаку. Чи вживав він її проти повстанців?

Я так не думав. Ця атака була в стилі Перевертня. Він любив прокрадатися у ворожий табір…

Одноокий бродив з задумливим виглядом, настільки заглиблений в собі, що постійно на щось наштовхувався. В якусь мить він зупинився і влупив кулаком по шинці, що висіла біля недавно зведеного намету кухара.

Нарешті він збагнув. Як Ловцю вдалося відправити форвалаку в Бастіон, щоб та знищила всіх домочадців Синдика, і після цього контролювати місто за допомогою маріонетки, не звертаючись по допомогу до Леді, сили якої й так були вкрай розпорошені. В той час Ловець і Перевертень були нерозлийвода, правильно?

Він збагнув, хто вбив його брата… занадто пізно, щоб помститися.

В той день він ще кілька разів повертався і лупцював по шинці.

Пізніше я приєднався до Ворона і Сонечка. Вони спостерігали за битвою. Я поглянув на війська Перевертня. Його стяг замінили на інший.

-- Ворон. Це ж прапор Джалени.

-- Так, -- він сплюнув.

-- Перевертень був непоганим хлопцем. Як на Поневоленого.

-- Всі вони непогані. Як на Поневолених. Поки ти не став їм на дорозі, -- він ще раз сплюнув, поглянув на Вежу. – Що тут відбувається, Док?

-- Га? – Він поводився дуже ввічливо з того часу, як ми повернулися з завдання.

-- Навіщо вся ця вистава? Чому вона обрала цей сценарій?

Я не зовсім розумів, про що він питає.

-- Не знаю. Вона не ділиться зі мною своїми секретами.

Він насупився.

-- Правда? – Так немов не повірив мені. Тоді знизав плечима. – Було б цікаво довідатися.

-- Ще б пак.

Я спостерігав за Сонечком. Вона була надмірно зацікавлена атакою. Вона засипала Ворона питаннями. І то не простими. Їх можна було очікувати від молодого генерала чи принца, когось, хто в майбутньому сам має намір командувати військами.

-- Чому вона не в безпечному місці? – запитав я. – Тобто я хочу сказати…

-- Де? – запитав Ворон. – Де їй буде безпечніше, ніж зі мною?

В його голосі забриніли тверді нотки, він підозріло примружив очі. Здивований, я зам’яв розмову.

Невже він ревнував, що я подружився з Сонечком? Не знаю. Все пов’язане з Вороном якесь дивне.

Фрагменти найдальшого рову повністю зникли. Середній – був місцями засипаний і утрамбований. Повстанці пересунули свої вцілілі вежі й пандуси до крайньої лінії, куди не сягала наша артилерія. Будувалися нові вежі. Повсюди знаходилися нові щити. За кожним з них ховалися люди.

Сапери повстанців безстрашно йшли під наш безжалісний вогонь і наводили мости через останній рів. Контратаки відкидали їх раз за разом, проте вони завжди поверталися. Десь біля третьої години після обіду вони закінчили восьмий міст.

Вперед рушили величезні загони піхоти. Вони ринули через мости, в саму гущу зливи стріл. Налетіли на нашу першу лінію навмання, вдарили, як град, і гинули, зіткнувшись зі стіною