Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

дати однозначну оцінку діяльності земських начальників проблематично та недоречно[531]. Адміністративна діяльність земських начальників як інституту з потужним управлінським потенціалом була здебільшого досить ефективною. Водночас функціонування інституту як органу відправлення правосуддя загалом не виправдало себе, про що свідчать матеріали не тільки українських, а й багатьох великоруських губерній. Дослідники зазначають, що відсутність достатніх знань з юриспруденції в багатьох начальників спричиняла помилки під час вирішення цивільних і кримінальних справ. Земські начальники не набули широкого визнання також у царині контролю за діяльністю волосних судів. Це підтверджують дані новітнього дослідження з історії волосних судів, де наголошено, що передбачений Положенням про земських дільничних начальників ревізійний порядок нагляду за волосними судами «при значному числі волосних судів у межах дільниці, великій кількості розглянутих ними справ і можливості лише повернути справу на новий розгляд та не завжди сумлінному ставленні до цього обов’язку земських начальників також виявився неефективним і не сприяв суттєвому покращенню роботи волосних судів»[532]. Усе це зрештою зумовило позбавлення земських начальників судових повноважень згідно із Законом від 15 червня 1912 р.

Що стосується системи загальних судів, то її протягом 70-90-х рр. XIX ст. постійно критикували російські урядовці[533]. Зрештою істотні зміни відбулися в юрисдикції окремих ланок цієї системи, серйозних обмежень зазнали закладені в основу Судових статутів принципи судоустрою та судочинства. Найчіткіше реакція у сфері суду виявилась в установленні особливого порядку розгляду справ про державні злочини. Ця лінія була продовжена урядом і на початку XX ст.

За законом від 4 червня 1904 р. усувалась можливість розв’язання справ про державні злочини в адміністративному порядку[534]. У судових палатах було встановлено спрощений порядок розгляду таких справ. Вони могли розглядатися в судах без проведення попереднього слідства. Було достатньо лише обвинувачення прокурора, що базувалося на жандармському чи поліцейському дізнанні. Припинення дізнання чи спрямування його для подальшого провадження справи було надано губернським нарадам, що створювались під особистим головуванням губернатора (до їхнього складу входили також прокурор окружного суду та начальник губернського жандармського управління). Інакше кажучи, вирішення питання про те, чи достатньо зібраних доказів для віддання до суду особи, підозрюваної у державному злочині, залежало фактично від адміністративно-поліцейських посадовців, позаяк єдиним представником судового відомства в губернській нараді був прокурор. Заміняючи попереднє слідство, жандармське дізнання тим самим звільняло все розслідування в справах про державні злочини від судового контролю. Це був серйозний крок на шляху перетворення суду в придаток жандармсько-поліцейського апарату.

Подальші спрощення в порядку провадження справ про державні злочини в судових палатах вносились законом від 18 березня 1906 р., згідно з яким було вкрай обмежено гласність і строки розгляду справ, скасовано вимоги щодо викладення показань свідків у протоколах та мотивування вироку. Судова процедура дедалі більше ставала ширмою, яка прикривала розправу властей над противниками царату. Цей закон передбачав також особливий порядок розгляду тих кримінальних справ, які підлягали раніше юрисдикції окружних судів (без участі присяжних), мирових суддів та земських начальників. Усі ці справи, а також справи про злочини проти порядку управління, передавалися на розгляд окружних судів з участю станових представників. До складу суду, крім трьох коронних суддів, входили повітовий предводитель дворянства, місцевий міський голова, староста й один з волосних старшин.

У період першої російської революції та в подальші роки Міністерство юстиції видало багато секретних циркулярів, спрямованих на активізацію боротьби судів з революційним рухом. Слід згадати, зокрема, циркуляр від 18 серпня 1905 р. «Про покладення провадження попередніх слідств у справах про державні злочини на дільничних судових слідчих та мирових суддів, які їх заміняють, у порядку ст. 1035 і 1036 Статуту кримінального судочинства», що вказував на бажаність попереднього слідства, особливо у справах про масові злочини, а саме — в справах про політичні демонстрації, про участь у антиурядових товариствах, про усну антиурядову пропаганду.

У 1900-ті роки самодержавство постійно зміцнювало судові органи. Якщо в 1895 р. штат судових палат і окружних судів європейської Росії складався з 2593 осіб., то в 1903 р. він уже мав 3159 осіб[535]. Наприкінці 1905 р. відбулося нове значне збільшення штатів цих самих судових органів. Зростали й видатки скарбниці на утримання судових чиновників. Так, з 1 листопада 1908 р. на зазначені цілі було додатково видано з бюджету 821 721 крб.[536]

З давніх часів мислителі виявили закономірність, що «Вільні суди і невільна держава несумісні»[537]. Історія російських судів кінця XIX — початку XX ст. — переконливе підтвердження справедливості цієї думки. Самою своєю природою самодержавство заперечувало будь-який хоч почасти незалежний інститут як такий, що суперечить ідеї необмеженої влади царя (а такою ця влада фактично залишалася й після 1905 р.). Саме тому політика царату в сфері юстиції у розглядуваний період була спрямована на повне підпорядкування собі судового апарату як у центрі, так і на місцях, на перетворення судової репресії у зручний і безвідмовний засіб розправи з політичними противниками. Форми і методи здійснення цієї політики були різноманітними: це й обмеження в законодавчому порядку буржуазно-демократичних принципів судівництва, і розширення юрисдикції військових судів стосовно