Читати книгу - "Українське письменство"

Романови не належали до титулованих бояр, до «княжат», не мали ніяких, як висловлюються історики Москви, «удельно-княжеских», «владетельных» традицій; вони завше були вірними слугами московського трону, завше стояли в опозиції до князів, що їх, видимо, не вельми любили, тому за Івана IV не тільки нічого не втратили із свого давнього значення, але навіть в особі Микити Романовича ще скріпили своє становище.

Разом з тим варто уваги, що Романови, тобто знов-таки Микита Романович, — не пішли і в опричнину (задля того вони були людьми заслуженими і поважними). Зоставшись в земщині, вони зуміли зберегти довір’я царя і поважання людності. Ні одна тінь од темних діл опричнини не впала на світлу, несплямовану репутацію їх роду.

Тому в народних піснях з епохи Івана IV дядюшка Микита Романович, звичайно, осуджує суворість царя, гостро йому суперечить і часом спасає його од гріха.

По смерті царя Івана він займає впливове становище за Федора Івановича, але ж в перші роки нового царювання помирає десь на початку 1585 чи 1586 року.

Микита Романович Юріїв лишив після себе велику сім’ю. З семи його синів найбільш видатним був старший, Федір, пізніше патріарх Філарет, котрого московські джерела малюють «боярином добрым и ласковым», а чужоземні письменники — до того ще людиною живою і цікавою до науки.

Родина Романових не була ніколи дуже численною. Держалась вона взагалі солідарно і, наскільки можна засновуватись на джерелах, стояла на чолі боярської партії, до котрої належали переважно їх близькі і далекі родичі. Багатства Романових були дуже значними: їм належали великі земельні маєтки, розкидані мало не по всій території тодішнього Московського царства. Пам’ять про ці багатства збереглась і в народній пісні, де згадується, що в славного Романовича Микити був повний погріб «злата і серебра».

Така була сила і політичне значення цієї талановитої і найпопулярнішої боярської сім’ї XVI в. напередодні «великої розрухи» Московської держави, що винесла її на висоту престолу.

Питання про причини Смути тепер не викликає великих суперечок. Без сумніву, всі причини полягають в тих глибоких соціальних «нестроєніях», що породила їх політика Івана IV. Опричнина зруйнувала велике боярське хазяйство. Нові поміщики, так званий служилий клас, що якраз тепер набував значення, розуміється, більш, ніж попередники, почуває потребу в робочих руках. Держава йде назустріч змаганням поміщицтва і, маючи велику потребу в них, як службовій («служилой») і військовій силі, закріпляє за ними селян. Звідси незадоволення селян і широка їх участь в Смуті.

Наприкінці XVI в. Московщина уявляє з себе один великий склад горючого матеріалу: досить маленької іскри, щоб почався пожар, а по ньому «великая разруха государства». Цією іскрою і був перерив старої династії і та довга низка заколотів, яку він викликав.

Ми не маємо змоги простежити тут весь хід Смути, ми зазначимо тільки те, що вона схвилювала все суспільство держави, починаючи з найвищих верств і кінчаючи найнижчими, вибила суспільство з звиклих форм політичного побуту і звичного думання. По справедливому спостереженню В. О. Ключевського, в Смуті по черзі виступають всі елементи тодішнього громадянства. Спочатку виступає селянство («крестьяне»), козаки, «чернь», що починає хвилюваться ще за часів Бориса Годунова, як у самій Москві, так, головним чином, на окраїнах, в заоцьких городах, Сіверщині, на литовському пограниччі. Тут один за одним з’являються самозванці і знаходять признання і піддержку. Потім в Смуту замішується боярство і княжата; в особі Шуйського вони досягають трону і разом з його упадком гублять свою силу. Наостанку виступають середні класи — провінціальне дворянство, діти боярські і торгово-посадські елементи. Рязанське дворянство виступає під проводом Ляпунових проти Шуйських і боярства. Під проводом тих же Ляпунових збирається перше земське військо 1611 року задля визволення рідного краю од ворогів. Опора цього першого війська — північно-східні міста, як Ярославль, Нижній Новгород, Кострома, найбільш міцні сильним торгово-посадським класом. Звідси виходить і друге земське військо, що вирушило на Москву по весні 1612 р., військо, якому пощастило одбити Москву і скликати Великий собор «всея земли», для вибору нового царя.

Сім’я Романових, головним чином в особі Федора Микитовича, відіграє помітну ролю в Смуті.

На самім початку XVII в. Романови виступають проти Годунова, за що їх і висилають на заслання на північ, а старшого з братів, Федора, ще й постригають в ченці під іменем Філарета. Коли на окраїні, в Сіверщині з’являється перший Димитрій, ми бачимо інока Філарета в тривожному настрої. Приставлений до нього чиновник Воєйков доносить в Москву, що «інок» від якогось часу «зробивсь строптивим і чогось часто без причини сміється». З упадком Годунових він вертається до Москви; йому дають посаду митрополита Ростовського. Василь Шуйський має на оці дати йому сан патріарха і доручає йому таке відповідальне діло, як відкриття мощей царевича Дмитра.

Далі, не знати через що, добрі відносини між Романовим і Шуйськими перериваються. Патріархом призначено Гермогена, а Філарет два роки (1606—1608) пробуває в Ростові на митрополії і стоїть доволі далеко од активної політики. В 1609 р. ми бачимо його в Тушині. Він тримається там незалежно і самостійно, не схиляючись «ні десно, ні вліво», зберігає добрі відносини з ворожим табором, з Гермогеном і боярами, і являється, наскільки можна догадуватись, ініціатором договору 4 февраля 1610 р., де в кандидати на московський престол вперше запропоновано королевича Владислава. Повернувшись в травні 1610 р. до Москви, він стоїть на стороні ворогів Шуйського, а восени того ж року від’їздить з кн. Голіциним в великому посольстві до Сиґизмунда під Смоленськ.

Його рішучість і взагалі його роль в дипломатичних переговорах, за яку він заплатив 9 роками перебування на чужині, придбали йому славу «мученика за землю руську» і чимало сприяли популярності фамілії.