Читати книгу - "Пульсари"

не запитую, чи міг його пуп виявитися на спині,  — ні до кого не звертаючись, мовив професор, аби розігнати страх, що і його почав холодити. — Або на плечі, куди була вшита оця трахомудрія. Я не запитую. І ви не відповідайте, Ірино, а ви, Марієчко, не дивіться на мене, немов на ката. А ви не тремтіть, мужчина все ж таки, — це вже до асистента Танцюри. — Вас, дорогенький, тут немає, і вам не доведеться ні перед ким відповідати. Тут ми з дівчатами…

— Кажіть краще, що подати? — ображено озвався Танцюра.

— Місцеве знеболювання в пуп, — скомандував Руслан Максимович.

— Куди, куди? Де він у нього? — закліпав асистент.

— Де він, Ірино? — запитав хірург.

— Отут, де труби відрізатимемо. — Ірина обвела пальцем навколо пучка тоненьких різнокольорових проводків і трубочок. — Я ж вам знімок показувала… Давайте краще сама. Бо вам поки розтлумачиш…

— Якби ви традиційним способом народжували, Ірино, то я б зорієнтувався, — пожартував хірург, що для стороннього вуха прозвучало ж, певне, цинічно. — Я, Ірино, із задоволенням прийняв би у вас дитятко, — з переляку чи, може за звичкою відволікати увагу хворого під час операції легковажною розмовою, бубонить професор. — Тільки навіщо взялись ви за нетрадиційний спосіб продовження роду людського? Я, звичайно, не запитую…

Тим часом руки Руслана Максимовича працюють впевнено, точно, ніби ніяких сумнівів, ніби й не вперше стояти лікареві біля місточка, що єднає реальність і фантастику.

«Як добре, що він прийшов, — з вдячністю думає Іванова, — я просто не змогла б зараз накласти елементарний шов».

— Усякий спосіб створення живого заслуговує на увагу, — тихо мовить вона. — І так дивно, що життя досі існує на землі. Єдиний спосіб продовження роду…

— До сьогодні єдиний, — уточнив асистент Танцюра.

— Не поспішайте з висновками, — сердито зиркнула на нього Іванова і додала: — Людина має змогу народитися лише одним способом, а скількома її знищують?

— Цікаво все-таки, — переляк і подив робили цибатого Танцюру схожим на колодязного журавля, котрий хоч і зазирає у глибину, та не бачить води, — цікаво, як пояснити, що «він» ріс униз? Картопля ж пускає стебла і росте вгору…

«Господи, ну як вони можуть зараз теревенити! У таку хвилину! — Марія невідривно дивиться на великий білий кокон, що лежить на операційному столі й нагадує їй мумію, ні, труну і чорний день, коли світ розлетівся на друзки… — Білий кокон із чорного дня… А якби я не сіла тоді на мотоцикл, Віталик був би живий. Це я спричинила його смерть…»

— Вічко відростає листям угору, а корінням униз. Рослина використовує всі напрямки, аби пробитися на світ білий. І тут було те саме. Але краще не запитуйте мене зараз ні про що. Я хоч і чаклунка…

— Ніхто вас чаклункою не вважає, Ірино, — запевнив хірург. — Ви ось тут краще підтримайте… Ось так… так… І це ви дуже цікаво сказали про рослинну аналогію щодо цього… Я не запитую, чи можна його назвати хлопцем. І взагалі не знаю, як зареєструю в клініці без метрики і документів. Хворі як пронюхають, хто він, — то з вікон почнуть вистрибувати…

Відключили апарати. Зашили. Поклали на ноші. Ірина визирнула за двері, до когось обізвалася. Човгаючи, до кімнати зайшов Верхуша і тремтячою рукою простяг Івановій ромашки. Несміливо переступив поріг Яремака. Марія налаштувала кіноапарат — умовилися, що сьогоднішній день вона увічнить на плівці. Асистент взяв ноші з одного боку, Петро Яремака — з другого. Запала тиша. А стрекотіння камери не чути.

— Він що, поламався, світилко? — тицьнув пальцем в об’єктив Верхуша. Замість відповіді Марія сіла на стілець, поклала кіноапарат на коліна, одвернулася.

— От кафедра!.. — прошамкотів Верхуша. Помовчав. Підійшов до Марії і худою старечою рукою погладив її по волоссю: — Спасибі, світилко, і Швидкому спасибі, кланяйтесь йому. А цього юнака везіть, хлопці, швиденько, бо ще почне кричати дорогою. Це вам не дитячий писк, це буде паровозний гудок, лев’ячий рик — справжня птахоферма буде…

 — І як я його зареєструю?.. Ну та понесли, поки весь факультет не збігся. Йому тільки молока материнського треба щонайменше півлітра на раз, а пелюшок… — бідкався, а може, цинічно жартував хірург. Збагни тих лікарів.

Добре, що кафедра загальної біології жіноча: за дві години перемили апаратуру, навели порядок і опустили руки, не знаючи, що робити далі. Поїхали лікарі й асистенти, повивальники й поручителі. Ті, що в машину не втовпились, побігли до сусідів через пролом у паркані. А хто до Віталикової справи взагалі був непричетний, співчутливо цікавився, приплюснувши носа до шибки: «Кому це «швидку» викликали? Чиє серце будня не витримало?»

Іванова замість того, щоб нарешті зітхнути вільно, перепочити, так і не відступила від нош, ніби до них приклеєна.

Марія теж вийшла у двір, за яким починався ботанічний сад, і ноги самі понесли її до паркану, що розмежовував і єднав два вузи. Але… що їй там, за межею, робити? Не потрібна вже вона й тут: зупинені мотори й установки, препараторки миють колби — інженерія скінчилась. То куди ж іти? І чим завтра жити? Могла б Марія слізьми свою душу очистити, може, знову стало б прекрасним життя. Та зараз навіть плакати не хочеться.

Спустошеність, апатія.

Певне, мандрівник, що заблукав у пустелі й злизує потрісканим язиком нічну росу з каменя, почувається веселіше, ніж зараз