Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

дощ припустив, залопотів по землі, по камінню, зашелестів по сухих травах.

Левко Пилипович зник у своїй схованці, накрив кулемет ряднинкою, переклав гранати так, щоб не мокли і кожну мить були під рукою. А тим часом не забував підставляти долоні під дощ та сьорбати спраглими губами холодну воду. Він одразу ж відчув себе свіжішим, наповненим новою силою…

От як ллє! Хлопці зберуть чимало води, і тоді вже можна триматися. Сама природа пішла назустріч оборонцям вежі. Чигайте, чигайте отам унизу, ми ще й до вас доберемося. Виберемо зручний момент. Не одного з вас ще знайде наша куля!..

Дощ лив і лив. Уже рівчачками поміж камінням задзюркотіли струмки, і в Левка Пилиповича аж душа заболіла: як шкода, що стільки води пропадає даром!.. Він уже напився, потер водою обличчя, шию і груди, йому хотілося ще якось скористатися з цієї зливи, але не знав, як саме… Згадав, як у дитинстві разом з іншими хлопчаками в закочених по коліна штанятах стрибав на одній нозі в калюжах і приспівував:

Дощику, дощику, припусти На бабині капусти!..

Тоді це були пустощі, дитяча забава, і хіба міг він знати, що прийде час, коли вода стане для нього питанням життя або смерті? Десь глибоко в грудях війнуло дитинством, щось згадалося, щось промайнуло невловиме й неповторне, і Левко Пилипович раптом подумав: «Як же це давно було! Так давно, що й забуватися стало. Дитинство… Юність… Навчання… Робота… Повиростали діти… Довге життя пройдено…»

А кінчає він його отут, у вежі, у піднебессі, відірваний од людей і, може, забутий ними…

Але чому ж — забутий? Ніщо не забувається. Хіба ось він сам забуде те, що зробив для нього Мікос Фасулаті? Хіба люди не прийдуть до тієї могили, в якій вічним сном спить його Василь? Колись на ній, може, стоятиме ще й високий обеліск, що виднітиметься звідусюди, як маяк…

Несподівано біля нього наче з землі виріс Андрійко. Він забродився, змок від ніг до голови, густий чуб покрученими мокрими віхтиками лежав на лобі, сорочка прилипла до тіла — так і застудитися можна. Та не встиг Левко Пилипович зауважити це синові, як Андрійко схвильованим і задиханим голосом випалив:

— Мікос подає сигнал!

— Який сигнал? — спершу навіть не зрозумів Левко Пилипович. Він так заглибивсь у свої думки, що Андрійкове повідомлення прозвучало для нього справжньою несподіванкою.

— Той самий, що й тоді… Косинкою…

— Цього не може бути, — нахмурив покресленого зморшками лоба Левко Пилипович. — Ви відповіли йому?

— Ні, я оце прибіг, що робити?

— Лишайся тут… І на тобі мій сухий піджак. Скинь мокру сорочку. Стає холодно.

Вкрай схвильований, Левко Пилипович швидко пішов на скелю.

Дощ уже перешумів, але земля встигла напитися води, навіть в окремих місцях розкиснути, тому ноги сковзалися і йти було важко. На траві коштовними самоцвітами переливалися великі краплини. Хоч уже вечоріло, але в небі світлішало, хмари розступалися, показуючи клаптики синього, дуже чистого неба, наче і його вимито цим дощем. Десь на заході угадувалося сонце, хоч здавалось, що цього дня воно вже не повинне з'явитися.

Все це само по собі фіксувалося у свідомості Левка Пилиповича. Він ішов швидко, думаючи лише одне: «Як же це міг Фасулаті давати сигнал у присутності інших рибалок?.. Чим це можна пояснити? Хіба він і іншим розказав, хто у вежі та скільки тут людей?.. Але ж це — безголів'я! Хто йому дозволив? А якщо дійде до фашистів? Якщо вони дізнаються, що тут не справжній великий військовий гарнізон, а лише кілька чоловік? Тоді вони кинуть сюди всі свої сили, задавлять кількістю. Ні, це таки справді безголів'я, безголів'я!..»

Однак картина, яку побачив Левко Пилипович на морі, одразу ж охолодила його. Мікос Фасулаті давав сигнали не в присутності інших баркасів, не на очах у решти рибалок. Баркаси вже входили в бухту, а Мікос тим часом наближався до скелі, час від часу вимахуючи над собою знятою з шиї косинкою.

— Що ти скажеш на це? — звернувся Левко Пилипович до Грицька.

— Думаю, хай підходить. Заберемо передачу. Може, іншої такої нагоди скоро не буде. Йому ж там краще знати.

— Гаразд, — погодився батько.

Він став на таке місце, щоб було видно, і махнув кілька разів хустинкою. Одразу ж баркас наддав ходу. Левко Пилипович звелів синові:

— Опускай троса.

У протоці ще приглушено рокотали мотори. «Чому ж вони не входять у бухту? Невже чекають Мікосового баркаса?.. Можливо. Тоді все гаразд. Він наздожене їх, приєднається і лишиться поза підозрою… Але чи так це все повинно бути? Треба добре обдумати…»

Унизу невидимі руки щось чіпляли до троса, а батько з сином чекали, тремтячи від нетерплячки. Нарешті подано сигнал тягти — тричі смикнули за троса. Двоє на скелі вхопилися за нього руками…

І саме тоді сталося те, на що ніхто аж ніяк не міг сподіватися. Із-за великого мису ліворуч вигулькнуло три торпедних катери. Що вони — ворожі, сумніву не було, про це свідчили хрести на бортах і прапори на коротеньких похилих щоглах. З катерів було добре видно і тих, хто на скелі, і тих, хто під скелею у баркасі.

— Кидай трос! Ховайся! — вигукнув Левко Пилипович.

— Але ж там… Мікос… — хрипко й задихано проказав Грицько. — Треба тягти, щоб не було доказів…

Важко в ту мить зміркувати, що краще: кинути вантаж чи швидше його витягнути?

На катерах застрочили кулемети. Били фашисти не по баркасові — видно, вирішили, що він і так уже не вислизне! — а по скелі. Кулі