Читати книгу - "Емісар"

восьмій нуль п’ять мене повідомив секретар, отже, безпосередньо перед цим, о восьмій.

— Ви не помиляєтеся? — перепитав я.

— Звісно ні, — посміхнувся він. — У мене ще немає старечого склерозу.

— Дякую, — промовив я. — Дуже вам дякую. Найближчим часом я вам зателефоную.

Трубка лягла до кишені і лише тепер я знову міг бачити і розуміти те, що відбувається навколо, хоча й виглядав, безперечно, приголомшеним. Інга сіпала мене і ставила одні й ті ж запитання.

— Що сталося? Володю! Хто це був?

— Ден Крейтон, — механічно відповів я.

— Хто?.. А хто це такий?

— Ти його не знаєш. Почекай…

Думки крутились у голові з шаленою швидкістю, заважаючи пояснювати їй хто такий Ден Крейтон і чому він телефонував мені на номер, відомий лише Огарьову. Та я й не мав бажання цього робити, інакше б вона подумала, що я таки збожеволів. Хоча… За хвилину вона і так подумає, саме про це. На все свій час. А зараз я тільки вражено хитав головою, збираючись з духом.

Це дійсно був подарунок з того світу. Хоча б тому, що єдиний, хто знав цей номер, давно вже був мертвий. Номер цей ми купували удвох, безпосередньо перед тим, як справи перейшли у незворотню фазу, і після цього Стенлі не відходив від мене ні на крок, отже, не міг повідомити його ще комусь. Тож виходило, що з того світу.

Я ще не знав, що за якихось півгодини, тоді як ми сидітимемо у зачовганому мексиканському барі і моя вимучена супутниця мало не плакатиме від того, що коїтиметься зі мною, з телевізора у блоці новин повідомлять, як у Нью-Йорку ледь не сталася жахлива трагедія, протидіяти якій жодні служби не змогли, і лише те, що терористи «зуміли якимось дивом посадити літак серед гір і виконали свої обіцянки», врятувало мільйонне місто.

— Послухай, сонце, — нарешті промовив я. — Інго… — я взяв у долоні її обличчя і зазирнув у вічі. — Послухай мене уважно. Тільки спокійно. Добре? Будь ласка. Я залишаюсь.

— Я… як… — у неї відібрало мову. — Що означає залишаєшся? Де, тут?!

— Ні. Повертаюся назад. До Штатів.

— Ти… ти збожеволів. Туди?!

— Туди. Послухай. Зараз я посаджу тебе на літак…

— Куди?!

— Куди завгодно. Туди, де тебе ніхто не знає і не знайде. Бельгія, Голландія — не має значення. З цим паспортом і грошима не буде проблем. Ти житимеш там і чекатимеш мене. Я з’явлюся. Повір, з’явлюся. Тільки…

Вона хитала головою, затискала вуха, не бажаючи чути цю маячню, і дивилась так, що не дивно було збожеволіти: з розпачем, нерозумінням, образою. Ця залізна леді…

— Інго…

І всі мої аргументи влучали наче у стіну. Вона остаточно зійшла з рейок і сприймати нічого не хотіла.

— Інго… послухай мене спокійно…

Та все було марно. Вона тримала мене за одяг, дивилася в очі і благала не залишати її. Тепер уже у мене відняло мову. Сонце світило яскраво і я мимоволі глянув туди, де океан сходиться з небом, де залишилося узбережжя Сполучених Штатів. Усе занило всередині. Я мав повертатися туди негайно, але… Поруч стояла жінка, яка ніколи не була залежною від мене, взагалі ні від кого, а зараз дивилася такими очима, що годі було збожеволіти. І просила, благала не залишати її. Хіба я міг її покинути? Та поглядом наче магнітом тягло туди, звідки ми щойно ледь живими видерлись. І від цього хотілося вити.

Що вдієш. Колись настає час і саме вони — кохані жінки, забирають її у нас, іноді назавжди. Інга ніколи не була схожою на таку жінку, та залишити її зараз я не міг.

Ми сиділи у барі, і перехиливши склянку їхньої бридкої горілки, тієї, що роблять з кактуса, крізь звисаючу з вазонків зелень я дивився в екран телевізора, що стояв на полиці, як, до речі, і багато хто по сусідству. Тільки сприймав це інакше. Здавалося, мої вуха відділилися від очей і зображення та інформація з вуст диктора сприймалися окремо. Інга взагалі схилила голову на моє плече і не бажала дивитися на шматки нашого обгорілого літака.

Часу тепер було, хоч греблю гати, і, втупившись в екран, я механічно клацав пультом з каналу на канал, які геть-чисто «зациклило» на наших подіях. Інформаційні служби висували власні припущення і трактували їх хто як бажав. Але те, що, очевидно, відповідало дійсності, усі викладали однаково, ніби змовилися, пояснюючи мені таким чином багато питань, на які хотілося мати відповідь.

Виявляється, Марк заклав у центрі Нью-Йорка хімічний заряд, запобіжник до якого утримувався імпульсами з пристрою, який він мав при собі. Якщо б імпульси припинили надходити, упродовж десяти секунд заряд мав вибухнути. Евакуювати ж таке місто за короткий час не реально. Це і було запорукою безпеки Марка.

Я слухав новини і чим далі, тим більше розумів суть. Виявляється, імпульси припинили надходити тоді, коли наш літак був у повітрі. Їх не було аж вісім секунд. Увесь світ приготувався до загибелі багатомільйонного міста. А потім вони відновилися. І вже за півгодини терорист узагалі вимкнув усю систему. І щойно це сталося, до нашого літака, на борту якого за моїми уявленнями, вже не мало бути живих, взяли курс два винищувачі американських ВПС, котрі, як стверджували усі служби новин, мали наказ розстріляти терористів. Проте при наближенні винищувачів літак з непрацюючими двигунами майстерно спланував у міжгір’я, де і сів на пасовиську, після чого за кілька хвилин вибухнув.

Інга байдуже дивилася на екран, не переймаючись почутим і побаченим. Ще б пак, адже з нею все-таки сталося те, чого вона найбільше боялася. І винуватець цього щойно мало не покинув її. Можна зрозуміти. А от я прозрівав, забуваючи, що і зі мною кілька годин тому відбулося дещо неординарне. Прозрівав, остаточно доставляючи крапки над «і».

Марк був у літаку! Він нікуди не зникав. Вочевидь, це була ідея Стенлі, тобто Огарьова, — застрахуватися цілим містом заручників на