Читати книгу - "Списоносці"

руку Вероніки, що дівчина зойкнула.

— Що розповідати?

— Все!.. Хто хоче з тобою одружитись?

— Їх є кілька, але я… боже мій! — Я трохи послабив свою руку і дивився на дівчину звуженими очима. — Я їм відмовила, — прошепотіла вона.

— Прізвища!

— Іштван Пал, Бела Вагнер, Габор Шульок.

— Хто такий цей Іштван Пал?

— Службовець банку.

— Вагнер?

— Референт на текстильному заводі.

— А Шульок?

— Журналіст, викладач.

— Вони молоді, гарні, так?

— Так…

— Мабуть, і не лисі… Кажи! Ти зустрічалася з ними?

— Лише з Табором.

Я пустив її руку. Дівчина безсило сперлась на грубку.

— Давно ти знайома з цим… журналістом?

— Рік…

— Кохаєш його?

— Не знаю…

— Ти була з ним у близьких стосунках? — я відчував, як від хвилювання стукає в скронях. — Відповідай!

— Ні.

— Він цілував тебе?

— Так… — голос її прозвучав мов тихе зітхання.

— І… І більше нічого?

Вероніка мовчки схилила голову.

— Відповідай! Кажи все! — наступав я на неї, жадаючи відповіді, та вона мовчала. Лише вогонь потріскував у печі, і руді тіні, мов божевільні відьми, стрибали в диявольському танку. Думки шалено крутилися в голові. Лють клекотіла в серці, а ревнощі цілком паралізували мій розум. Я не дозволю забрати в мене цю дівчину, не дозволю! Я вб'ю кожного, хто спробує її забрати. Я примушу Вероніку кохати і боятися мене! І її теж покараю! Я підняв руку, але вдарити дівчину не зміг. — Вероніко! — зашепотів я. — Пробач мені! Я був потворно грубий з тобою. Але ж я безмежно кохаю тебе і ненавиджу того, хто хоче відібрати тебе в мене. — Я поцілував їй руку. — Ти не гніваєшся, правда? Мені дуже боляче!

По її палаючих щоках, мов краплі крові, потекли сльози і заіскрились у світлі.

— Розумію, що вже старий, — вів я далі, — але я так кохаю тебе!

— Пробач мені, Акоше…

Я їй пробачив, та забути не міг. Ненависть накипала в серці, давила за горло, а коли потрапляло на очі ім'я Габора, мене охоплювала страшенна лють. Габор Шульок. Це прізвище я добре запам'ятав! Я не знав журналіста, але жадав познайомитися з ним. За Веронікою я почав стежити і незабаром зовсім заспокоївся, бо нічого підозрілого не помічав».

Останні сторінки Када дочитував уже з неприхованим обуренням. Він нетерпляче совався на стільці, червоний від люті. Коронді кілька хвилин мовчки дивився на нього, потім зауважив з ноткою іронії в голосі:

— Вам, здається, щось не сподобалось? Чи, може, ви гніваєтесь на Райнаї? Чому ж саме в тому місці, де його, бідолашного, роздирають цілком людські пристрасті? Хіба полковник армії Хорті не мав права на почуття, не міг бути закоханим?

— Сестра Вероніки мала рацію! — лютував Када. — Ця жінка розпутничала з убивцею свого брата, вона зрадила свій клас!

— Схаменіться, товаришу старший лейтенант! Тоді Вероніка ще не знала про вбивство Петера і, тим більше, — хто був його вбивцею.

— Це правда, але все-таки вона стала коханкою цього падлюки! Хіба вона не могла одружитися з чесним чоловіком?

— Ви маєте рацію. Я не збираюсь виправдовувати її, але не забувайте про деякі обставини. Ця наївна дівчина просто попала в тенета такого досвідченого ловця-пройдисвіта, як Райнаї. Зважте й на те, що дівчина жила в злиднях, була самотньою, нещасливою і наївною, а її спокусник — досвідченим багатим паном, цікавим співбесідником, всемогутнім директором, за спиною якого стояла державна влада. Цілеспрямованість Райнаї, підігріта пристрастями, поборола всі перешкоди і зламала волю дівчини. Чи могло бути інакше? Як метелик падає у вогонь, так потрапила ця дівчина в його обійми. Більше того, Райнаї використав просту, недосвідчену дівчину в своїх службових цілях — у справі Сас — Мітько — Кочмарош.

— Я не можу судити про це так м'яко, як ви, товаришу підполковник, — буркнув Када.

Коронді посміхнувся.

— Притримайте запаси свого обурення на майбутнє, бо далі йтиме мова про ще більш лихі пригоди Вероніки.

Када здивовано звів брови.

— Звідки ви це знаєте, товаришу підполковник?

— А я нишком читаю наперед, — всміхнувся Коронді. І, помітивши замішання Када, серйозно додав: — Багато розділів цієї історії мені вже відомі. Крім того, я не раз розмовляв з Веронікою.

— З Веронікою?

— Саме з нею. Вона померла на моїх руках майже десять років тому.

Після цих слів Када вражено замовк.

— Я не хочу випереджати події, — вів далі Коронді. — Скажу тільки одне: зрозумівши свої помилки, Вероніка згодом зробила спробу їх спокутувати, але через необачну поведінку, кінець кінцем, поплатилася життям.

Коронді підвівся з-за стола і почав ходити по кімнаті.

— Будь ласка, запросіть Марію Перлакі, — сказав він, звертаючись до Када. — Подивимось, що вона там написала.

Марія ввійшла і поклала на стіл дві пачки списаного паперу.

— Пане підполковник, ви мені дали багато часу, і я вирішила за власним бажанням написати ще дещо.

— І що ж ви написали? — поцікавився Коронді всміхаючись.

— В одній з доповідних описана підривна діяльність списоносців проти Німецької Демократичної Республіки, а в другій — моя власна діяльність.

— Це ви добре зробили, Маріє. Про діяльність, спрямовану проти НДР, сьогодні ж буде складено протокол, другу доповідну будемо вивчати. А зараз прошу вас відповісти на кілька запитань. Скажіть-но, Маріє, чому й коли ви вирішили повернутися додому?

— Вже давно, ще п'ятдесят шостого року, я мріяла вирватися звідти, бо мені набридло таке життя. Пережила я багато, бачила на власні очі підступні дії не одного міжнародного злочинця, і огида до всього цього поступово перемогла. Але, щиро кажучи, тоді я ще не думала про