Читати книгу - "Зоряний кристал, Олег Костянтинович Романчук"

різномасте гурмище до Мусейону.

Гієрокл, який чатував біля пристанища любомудрія, незмигно стежив за людом, що поступово заповнював величезний майдан. Погляд Гієрокла зупинився на зграйці хлопчаків, які, щось вигукуючи, шмигали поміж дорослими. Один з малюків розмахував уламком мармурової руки, мабуть, від розбитої вчора фанатиками статуї богині Венери, і голосно, в якомусь хворобливому екстазі, кричав. Та ніхто не звертав на нього уваги.

Стоячи у прохолоді колонади Мусейону, Гієрокл із заціпенінням спостерігав за тим, що діялося, безсилий зупинити назріваюче лихо. Злочин готувався давно. Покидьки, впевнені у безкарності всякого гріха, скоєного во славу Всевишнього, були ладні принести у жертву будь-кого, хто насмілиться засумніватись у Христовому вченні. Звиродніла зграя була сліпою виконавицею волі можновладних, які вміло спрямовували оскаженілий натовп нітрійських монахів, християнських вандалів, параболанів-головорізів у потрібне русло з метою усунення всякого, хто ставав на перешкоді новій релігії, адже вона чудово уживалася з багатством і владою.

Шум натовпу несподівано вщух. Людське юрмище принишкло, напружилось, мов велетенський хижий звір, готовий до стрибка. Гієрокл здригнувся. Хоч він уже давно очікував цього моменту, однак поява запряженої двома вороними жеребцями колісниці, в якій гордо, на повний зріст стояла Гіпатія, подіяла приголомшливо. Рачниця істини, зневаживши небезпеку, прибула до Мусейону, де мало не щодня упродовж багатьох років висівала у людські душі зерна добра, знань і мудрості.

Колісниця зупинилася на краю майдану, не маючи змоги проїхати крізь щільний натовп. Скориставшись хвилинною розгубленістю вороже настроєної юрми, Гіпатія владно піднесла правицю вгору, готуючись мовити.

Гієроклу здалося, що він бачить, як. тихим, спокійним сяйвом проміняться лагідні очі Учительки. Немов у фантастичному сні розвівається на вітрі її довге, дивовижно прекрасне волосся. Юнакові пригадалися слова, сказані якось Гіпатією, коли вона після запеклої сутички з александрійським єпископом Кирилом замислена і втомлена сиділа на березі моря. Вона тоді притишено мовила до Гієрокла: «Може, це і є найвища мудрість — померти за світло…» Зустрівшись із тривожним поглядом учня, лагідно усміхнулась: «А тобі, Гієрокле, ще жити й жити…»

— Богохульниця! Коханка диявола! Бийте її! — раптом заверещав чийсь надтріснутий голос.

Гієрокл упізнав його. Кричав недавній знайомий — монах Амоній, подаючи сигнал до вбивства. Знавісніле гурмище кинулось до колісниці. Тисячі рук з розчепіреними пальцями, немов шупальця гігантського спрута, загрозливо потяглися до жінки в білому, яка прекрасною мармуровою статуєю височіла серед розбурханого моря люті й ненависті. Вражений її спокоєм і презирством, натовп ніби наштовхнувсь на невидиму стіну, готовий відкотитися назад. Але нова злива прокльонів, густо замішаних на звірячій ненависті, яку виригали заводії, спровокувала натовп до непоправного. В центрі юрби вихопилась волохата рука, що розмахувала дерев’яним хрестом — символом нової віри. Озвірілі фанатики зірвали білосніжну одіж з прекрасного тіла Гіпатії і з несамовитими прокляттями потягли свою жертву до Цезаріуму — церкви на березі моря. Там гострими устричними черепашками заходилися здирати з неї шкіру разом із м’ясом і кидати у вогонь. А навкруги біснувався натовп ошуканих і підбурених, які наївно вірили, що карають зло.

До пізнього вечора не стихало людське ревище. П’яні монахи, голота, найостанніші александрійські горлорізи, отримавши винагороду за службу Всевишньому, зграями вештались вулицями міста, виригаючи страхітливі погрози ка адресу тих, хто надумає виступати проти християнства.

…Під ранок, коли навіть найвитриваліші п’яниці забулись у сні, берегом моря йшло двоє: юнак і статечний муж — Гієрокл і префект Орест. У німій скорботі вони зупинились біля ще теплого попелу, марно намагаючись угледіти в ньому останки тієї, котра ще зовсім недавно була для одного з них Учителькою, для другого — недоступною коханою, а для більшості — мудрістю. Навіть для ворогів.

Погляд Гієрокла упав на залитий кров’ю округлий предмет, який здався йому знайомим. Це був уламок руки статуї богині Венери…

Того ж дня з Александрії відплив невеличкий вітрильник. Бургундські купці, що вертали до рідної Мессалії,[93] охоче взяли на борт не по літах серйозного й неговіркого юнака, який добре розумівся на астрономії і міг стати у пригоді під час неблизької подорожі до берегів Південної Галлії. При собі юнак мав лише невелику шкіряну торбину. На дні її, між рукописами, лежала загорнена в біле полотно надзвичайно красива чаша, вирізьблена з суцільного кристала…

Розділ VI
СКАРБ ДОСКОНАЛИХ

І тут Святий Грааль з’явився в залі, вкритий білою парчею і наповнений таким дивовижним світлом, що ніхто не міг дивитися на нього… Затим раптом чаша щезла, і ніхто не бачив, куди і як.

Роджер Грін. Пригоди короля Артура і рицарів Круглого Столу

Так Андрій Почекайбрат довідався про існування реліквії древніхлЗа словами віконта, після того, як чаша з Александрії потрапила до Бургундії, сліди її губляться. Лише починаючи з XII-ХНІ століття в тогочасних хроніках та літописах згадується легендарна Чаша Святого Грааля. Розповіді про «неземну реліквію», що випромінює чарівне світло, володіє магічними властивостями і наділяє своїх хранителів безсмертям, найбільше поширилися у Провансі на півдні Франції, на території незалежної держави Лангедок.

Землі між Керсі й Піренеями, Аквітанією і Провансом опинилися на перехресті вчень античних філософів, що стікалися сюди з усього Середземномор’я. Докочувалися в Європу через Прованс-Лангедок з мавританської Іспанії хвилі любомудрія Сходу, здобутки древньої математики, астрономії, медицини, осідаючи найперше в Тулузі — столиці володінь династії Раймундів, мудрих і освічених «королів Півдня», зокрема у Тулузькому університеті.

Різними шляхами прийшла в Лангедок нова віра, уявлення про добро і зло. Прибічники нового вчення твердили, що над світом панують однаковою мірою добро і зло, світло і темрява. Подібна думка з погляду католицької церкви була вкрай єретичною. Проте саме вона невдовзі стала вірою всіх провансальців. «За духом, що становить велич людини, вона належить до першого, за тлінним тілом вона підкоряється другому…» Так міркували альбігойці — послідовники цього єретичного вчення,