Читати книжки он-лайн » Фантастика 🚀🪐👽 » День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

206
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80 81 ... 119
Перейти на сторінку:
Х’ю, але я бачила, як вона упадала за вами й мало не сідала вам на коліна, — натякнула на офіціантку, котра обслуговувала Вундстона під час вечері. - І чому вам подобаються саме біляві?

— Тому, що містеру Блеклі до смаку чорняві, міс Хілда.

— Якщо вам заманеться з кимось перемовитися, дзвоніть, — нагадала Хілда, коли Вундстон уже взявся за ручку дверей.

— Неодмінно, — пообіцяв Х’ю і, не озираючись, вийшов.

— Якби не почули Вундстона, то ви так би й не зайшли до мене? — запитала Хілда й вередливо посварилася пальцем на Блеклі. — Не забувайте, у чужій хаті нам не можна залишатися в самотині.

— Зайшов би пізніше. Я був на балконі, і мою увагу привернула ваша машина, міс.

— Її збирався хтось поцупити?

— Мені здалося, там хтось сидів.

— Вам здалося чи це було насправді, Джой? Ви завжди пунктуальні, а тут починаєте сумніватися.

— Я помітив спалах. Слабкий червоний спалах. Так світиться неонова лампочка індикатора.

— Що це може означати?

— Так перевіряють замкнену систему, що має електричне живлення.

— Ви маєте на увазі міну уповільненої дії?

— Ні, вам просто хтось поставив у машину «зайвого електронного свідка».

— Це не дивина, Джой, — зітхнула Хілда й потягнулася рукою до таці з виноградом. — Тут усі просвічені, мов рентгеном. Незабаром ми з вами навчимося бачити навіть чужі сни. Ми навчимося, а з цього скористаються такі, як Френк. А нас з вами запроторять уже не до Гленда, а на дно океану, щоб ми крізь товщу землі підслуховували росіян. Гасіть світло, Джой, і користайтеся з того, що я не байдужа до вас. Особливо у таку ніч, коли нас обклали, як вовків у чужому лігві.

XXXIII

Мері бадьорилася доти, поки не настав час розділити ложе з Френком.

«Боже, дай мені сили переступити межу, за якою можна пояснити все, що коїть жінка в ім’я своїх ідеалів материнства. Ні-ні, це брехня, і тому терпнуть мої губи, творячи молитву. Як мені звикнути до рук і тіла ще вчора чужого чоловіка? — питала себе Мері й відчувала, як все її єство холоне від однієї думки, що за кілька хвилин до її опочивальні зайде Джім, і вона має привітати його, тамуючи любов до Малькольна. Як їй легко було вдавати себе щасливою і закоханою, коли розмовляла з Хілдою Брайнт і мала в душі солодкі муки помсти за жорстоку наругу над собою і місіс Кет, наругу, що її придумала Хілда Брайнт, виправдовуючи це престижем Америки. Мері тоді була вдячна Френку за те, що він вивершив її над Хілдою Брайнт. Але ж не могла вона лише з вдячності полюбити Джіма так, як Малькольна. — Я хотіла стати над усіма, хто був причетний до моєї долі, - намагалася знайти бодай крихітку приязні до Френка. — Як я чекала тієї хвилини, коли перестану непокоїтись тим, за який кошт житимуть мої діти! Малькольн був надто великим, щоб опускатися на грішну землю й думати про наші статки, — згадала й заніміла: ще трохи, і чи не головним винуватцем її нещастя стане покійний Малькольн, а не ті, хто зумів возвеличити й убити Макларена. — Ні, це неправда! — ледь не закричала Мері. Підійшла до високого свічада в темній рамі. На неї дивилася майже невідома їй жінка в довгій блакитній сорочці. Очі великі й непорушні. На шиї дві червоні плями — ніби на мармурову статую упали відблиски червоних вітражів. Мері з рятівною надією глянула на двері, де все ще стримів ключ. — Ні, запізно. Треба зважитися й не красти цю ніч у Джіма. А я лише хотіла утвердитися в житті, де так незатишно бідному і так легко все дістається багатому. І чи не заплачено вже за моє благополуччя надто дорого? Невже мало того, що я вже втратила батьків і Малькольна? Ні, я маю жити бодай доти, доки над друзями мого чоловіка кружляє лихо. Якого чоловіка? О, я все ще думаю про Малькольна. Думаю і думатиму, бо якщо я пройду мимо біди друзів Малькольна, то він прийде з того світу й зведе мене в могилу. Кажуть, дуже страшно, коли дух мерця з’являється ночами і постійно нагадує про себе. О Малькольне, не приходь по мою душу, але благослови на шлюб з Френком. Ти завжди був добрим і справедливим. Подай голос! Чи нехай я впізнаю твої кроки — і це буде знак, що ти прощаєш мені багатство, яке приніс своєю смертю».

Мері чітко почула, як хтось тричі стукнув у вікно, що виходило в сад. Її всю ніби обсипало інеєм, і вона боялася ворухнутися, гукнути Френка.

Знову, але вже дужче, постукало у шибку.

— Мірро, ви вільні, як дух мій.

— А-а-а! — жахнулась Мері і кинулася з кімнати.

— Що з вами, люба моя? — злякано запитав Френк.

— Це ви?! Це ви, — зітхнула Мері й пригорнулася до Френка. — Ходімте у вашу кімнату.

«Ніхто в світі не називав мене так, як щойно назвав голос Малькольна. Це був він. Він простив мене…»

— Ви молитесь?

— За вас, Джім, — тихо, одними устами відповіла Мері.

— Я люблю вас, Мері.

— Я вірю вам, Френк.

— Яз вами, люба моя. Сьогодні й завжди.

«Я вільна, — далеким відлунням майнула думка. — Я вільна», — упевнено сказала собі Мері й сплела свої руки над Френком.

XXXIV

Телефонний дзвінок Аніти був для Каті приємною несподіванкою. Катя одразу ж вирішила поділитися радістю з Тійокою й набрала номер сусідів.

— Де пан Кукудзі? — звернулася по-англійськи, не дуже турбуючись вимовою. — Якщо його немає

1 ... 79 80 81 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День на роздуми, Олександр Вікторович Зима», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"