Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

здається повною маячнею, тоді вона здавалася здоровою і правильною. Він говорив про велику різницю в добробуті різних країн, що викликає заздрість, яка породжує конфлікти, а тепер, коли в нас є атомна зброя, будь-яка війна може привести до тотального знищення, а значить, треба боротися за мир і зробити так, щоб між країнами не було такої великої різниці, а раз у нас, у Сполучених Штатів, стільки всього є, то ми маємо роздати майже все іншим країнам, поки всі не зрівняються в добробуті. Ми всі слухали його, і нас сповнювало бажання принести жертву заради миру на землі. Але по дорозі додому здоровий глузд повернувся до мене.

Наступного дня хтось із нашої групи сказав: «Я думаю, вчорашня промова була настільки хорошою, що нам усім варто її підтримати і представити як підсумок нашої конференції».

Я почав було говорити, що ідея розподілити все порівну спирається на теорію, що у світі існує певна кількість благ, які ми забрали у бідніших країн і тепер маємо повернути. Але ця теорія не враховує справжньої причини різниці в добробуті — розвитку нових аграрних технологій, розвитку машинобудування і т. д. — і того факту, що це потребує концентрації капіталу. Важливий не добробут, а здатність виробляти добробут. Але всі ці люди були не зі світу науки, вони просто не розуміли. Не розуміли технологій, не розуміли часу, в якому жили.

Ця конференція так мене роздратувала, що моїй нью-йоркській приятельці довелося мене заспокоювати. «Подивися, — сказала вона, — тебе аж трясе! Ти збожеволів! Розслабся і не сприймай це так серйозно. Відійди на хвилину і подивися на це збоку». Я подумав про всю цю маячню, про цю дурнувату конференцію — і мене трохи попустило. Але якщо мене ще раз запросять узяти участь у подібному святі духу і літери, я тікатиму на всі ноги. Ні за які гроші! Ні! НІ-ЗА-ЩО! Але я досі отримую запрошення на подібні збіговиська.

Коли прийшов час підбивати підсумки конференції, інші почали говорити, скільки вона їм дала, наскільки успішно вона пройшла і т. д. Коли спитали мене, я сказав: «Ця конференція гірша за тест Роршаха: там тобі показують безглузду пляму і просто питають, що ти бачиш, а тут ще й починають з тобою сперечатися!».

Далі гірше: в кінці конференції організатори зібралися влаштувати ще одне засідання, цього разу відкрите для публіки, і у ведучого нашої групи вистачило сміливості сказати, що ми так інтенсивно працювали, що часу на публічне обговорення не вистачить і ми просто представимо на публіці результати нашої роботи. У мене очі на лоба полізли: я-то думав, що ніяких результатів ми не досягли.

Коли ми обговорювали можливість діалогу між людьми з різних сфер — другу «проблему» конференції — я сказав, що спостеріг дещо цікаве. Кожен говорив про те, що ми думаємо про «етику рівності», зі своєї точки зору, не звертаючи уваги на те, що кажуть інші. Наприклад, історик говорив, що етичні проблеми можна зрозуміти, якщо подивитися на історію — як вони виникли і розвивалися; юрист-міжнародник казав, що треба дивитися, як люди взаємодіяли в різних ситуаціях і укладали угоди; священик-єзуїт завжди покликався на «фрагментацію знання», а я, як науковець, пропонував спершу чітко сформулювати проблему і підходити до неї, як Галілей підходив до експериментів, і т. д. «Тож, на мою думку, — кажу, — у нас не було діалогу. Не було нічого, крім хаосу».

Звісно, на мене з усіх боків одразу напалися.

— Хіба порядок не народжується з хаосу, як ви думаєте?

— Гм, ну, загальний принцип… або…

Я не розумів, що означає питання «Чи може порядок народитися із хаосу?». Може, не може, ну, і що з цього?

На конференції було багато дурнів, пихатих дурнів. А від пихатих дурнів я просто на стіни лізу. Зі звичайними дурнями все просто — з ними можна говорити і навіть спробувати їм допомогти. А от пихаті дурні, ті, що маскують свою дурість і хочуть усім показати, які вони класні, ТАКИХ Я НЕ ВИНОШУ. Звичайний дурень — не шарлатан, чесний дурень нестрашний. А от нечесний дурень — це жахливо! І саме із цим я стикнувся на конференції — повний асортимент пихатих дурнів; я був дуже роздратований. Більше я не хочу так дратуватися, тому й не беру участі в міждисциплінарних конференціях.

Репліка вбік. На цій конференції мене поселили в якійсь єврейській богословській школі, де вчилися молоді рабини, по-моєму, ортодоксального штибу. У мене єврейське коріння, тому я знав деякі речі з тих, що вони розповідали мені про Талмуд, але сам Талмуд ніколи не бачив. Це було дуже цікаво: великого розміру сторінки — в куточку оригінальний текст Талмуду, а довкола нього літерою Г розташовано коментарі різних людей. Талмуд розвивався, його текст постійно обговорювали по новому колу, дуже ретельно, як це було заведено в Середньовіччі. По-моєму, коментарі стосувалися тринадцятого, чотирнадцятого, п’ятнадцятого століть — там не було жодного сучасного коментаря. Талмуд — прекрасна книжка, гігантське попурі з різних речей: одні банальні, інші складні (наприклад, про вчителів: як треба вчити), потім знов банальні. Студенти-рабини сказали, що Талмуд ніколи не перекладали іншими мовами; мені здалося це дивним, бо книжка дуже цінна.

Якось двоє-троє молодих ребе прийшли до мене й кажуть: «Ми розуміємо, що в сучасному світі важко вчитися на рабина, нічого не знаючи про науку, тому хотіли поставити вам кілька питань».

Звісно, у світі є тисячі місць, де можна дізнатися про науку, скажімо, зовсім поруч був Колумбійський університет, але я хотів побачити, які ж питання їх цікавлять.

Вони спитали:

— Ну, наприклад, електрика — це вогонь?

— Ні, — кажу, — а в чому проблема?

— Талмуд забороняє розводити вогонь по суботах, — відповідають, — і нас цікавить, чи можна по суботах вмикати електричні прилади.

Я був шокований. Їх цікавила зовсім не наука! Наука в їхньому житті існувала рівно настільки, наскільки допомагала тлумачити Талмуд. Їх не цікавив зовнішній світ, природні явища, усе, що їх цікавило, — як розв’язати питання, порушені в Талмуді.

А потім якось — напевно, це була субота — хочу я піднятися на ліфті, а біля дверей стоїть якийсь хлопчина. Приїжджає ліфт, я заходжу, він заходить зі мною.

— Вам який поверх? — питаю і збираюся натиснути кнопку.

— Ні, ні, — каже він. — Я маю натиснути кнопку для вас.

— Що?