Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

четвертий і п'ятий день. Десь надибую на полі голий виноградник, а, поміж обібраними кущами, найбільше при землі, напівгнилі вже гронки винограду, і того дня мій шлунок справляє питну тризну, маючи обід із двох перемін: до чортиків сухоі, як залізноі, кукурудзи і м'якенького, соковитого, з цвіллю, винограду.

А курінь на винограднику, давно вже покинутий і забутий сторожами, править мені того дня за розкішні покої - в ньому хоч і не тепло, та зате ні знизу не мокне, ні зверху не поливає.

З великим жалем залишаю цей кукібний притулок аж ранком другого дня, солодко, розкішно виспавшись. Хай благословенний буде людський геній архітектури, що дійшов у своїх одвічних шуканнях такої форми затишних куренів у чистому полі!..

У винограднику надибую забуту з часів порання врожаю високу гирлигу з залізною розсохою нагорі й загнутим донизу залізним гаком - зривати та пригинати вниз високі грона винограду - озброююсь цим, первісного вигляду, знаряддям, щоб боронитися від можливого нападу псів, а в карпатських лісах - може й вовків, - рушаю бадьоро далі.

За компса править соняшничиння, з якого хоч і позрізувано давно головки, можна ще бачити, куди воно дивилося, можна добре орієтуватися в напрямках усіх чотирьох частин світу.

Іду, та й іду... І далі пильно уникаю заселених місцевостей, а ще пильшше - проїжджих та прохожих у чужому полі.

Іду день, два. Може, десять, може, вже місяць блукаю... Ще ні разу від тієї пам'ятної ночі в Гаймашкері не бачив сонця, густі сірі хмари так облягли кругом небо, що навіть на світанку важко визначити, де видніє раніше. Часом здається, що це не я човгаю важкими черевиками, пригинаючись у низькому кукурудзинні, присідаючи перед шляхами, напівплазуючи прогалявинами, на виду якогось далекого, загубленого в осінній мряці, хутора. Часом здається, що все це сон - тяжкий, невідчепний, кошмарний сон...

А коли знесилений до краю падаю отак десь у винограднику, чи в високих бур'янах на гулящїй землі і припадаю лицем до мокрого лона її, один-один на цілий світ, - здається знову, що це справді сон - із тих, що снилися в далекому, аніяк не золотому дитинстві, сон, навіяний, може, сумним епізодом казки про блукання якогось Івасика-Телесика.

Коли повертається свідомість, починаю пильно вираховувати, чи далеко ще до Карпат, прикидаю, скільки, можливо, днів я вже йду, по скільки кілометрів за добу залишаю позад себе, і втішаю себе висновками, що пройдено вже щонайменше півтори сотні, ну, нехай сто кілометрів.

І все зорю крізь мряку осінньої сизої мгички - чи не набачу десь іще спасенного куреника...

...Зустріч була страшенно несподівана для нас обох. Я тількищо виткнувся з не в міру високого бадилля кукурудзи на шлях, щоб оглянути дальші напрямки своєї подорожі, а він став, зупинився передо мною, як укопаний. Став, одразу захолонувши, і я. Потім серце часто-часто забилося, не встиг я роззявити рота, щоб щось таке принагідне вимовити, як мої вуста самі гукнули:

- Хліба-а-а!

Хе, "гукнули!".. Так мені хотілося, щоб гукнули, бо, замість вигуку чи роздільної людської мови, з горлянки вихопилось якесь хрипке, придушене, страшне клекотіння... Невже я так застудився?

А в ту саму мить вихопилось і з його помертвілих од несподіванки губ, тільки одне, дурне, на мою думку, слово:

- Орош? (Росіянин?)

Неначе він не бачить, собача його душа, що я справді "орош..." Але він таки не винен: він справді не бачив і не міг бачити, бо тільки найбуйніша фантазія могла йому підказати той наївний висновок, що я маю щось спільне з "орошем". Про це я пересвідчився трохи пізніше, побачивши в люстрі дуже змарнілу, жовтаво зелену, зарослу брудною щетиною пику, з червоними, гарячково розпаленими очима, вкрай обдерту постать із попівською камілавкою колись зеленого, захисного кольору на голові - рештки славнозвісної карпатської шапки, та з великою, погрозливою гирлигою в руці.

- Орош? - іще раз запитав він, ледве вимовляючи з переляку це слово.

"Він" - це жива: людина, що я її вперше здибав за ввесь час блукання, - а як же я довго, ой, як довго блукаю по світі! - людина, безперечно, угорського походження, безмірно, менша за мене на зріст, - це я зважив одразу, - людина квола, стара, вся в зморшках на дожовклому від літ обличчі.

Він стояв передо мною і тремтів.

А коли я і на друге запитання не спромігся нічого йому відказати, важко плутаючи клубком дум і не знаходячи в ньому краю, мій "приятель" починає нахабніти. Він простягає свою маленьку, миршаву руку до мене, торкається мого рукава і, показуючи (дурень, хоч би не показував!) у бік залізничної станції, де обов'язково є моя загибель - жандарм, - станції, що ген-ген мріє на обрії, - показуючи в той бік, щось каже, що напевне, мало значити:

- Ходім!

І коли я ловлю в нотках його голосу вже не переляк, а ту знахабнілу самовпевненість, що так не люблю її ні в кому, не тільки в мадярах, рвучко вириваю свою ліву руку і ворушу гирлигою в правій.

Побачивши, що заворушилася гирлига, мадяр кулею відлітає від мене за десять кроків, там зупиняється, щось незрозуміле белькоче, і показує, проклятущий, знову в той бік залізничної станції.

Мені робиться смішно з його переляку, але, здається, я забувся вже сміятися - нічого з сміху мого не виходить, думки плазують повільно-повільно, поки, нарешті, вирисовують у дзеркалі свідомо сти гидку, пихату постать жандарма на залізничній станції.

Тоді мене бере лють і жаль, я питаю на віддалі:

- А чи знаєш ти, людино, Бога?..

І підводжу вгору, в небо, разом із поглядом, мою замашну