Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

зупинило козаків у їхніх ворожих замірах проти панів і шляхти, якби козацьку увагу не відтягли, правда, на деякий лише час, справи зовнішньої політики.

В 1592-93 роках на Заході відновились плани європейської коаліції проти турків. Головними ініціяторами цієї коаліції виступали з одного боку римський папа Климент VIII, а з другого — цісарь Рудольф II. Відгомони цих планів долетіли й на Україну, де їх гарячим прихильником явився київський католицький біскуп Йосиф Верещинський, котрий носився з ідеєю ліги проти турків, до якої мали бути притягнені й українські козаки. До цієї думки пристав і той самий князь Януш Острожський, який ще вчора розбив козаків під Житомиром. Може бути, він хотів звернути надмір козацької енергії проти турків, замісць того, щоб вони руйнували панські маєтки. Так або інакше, але про запорожських козаків, яко про бажаних спільників в боротьбі з турками, прочули рівночасно і в Римі, і в Празі. Папа вислав в осени 1593 року спеціяльного посла до козаків, хорватського священика Комуловича, який віз з собою 12.000 золотих дукатів, задаток козакам за їх участь в турецькій війні. Але Комулович не доїхав до козаків; він обмежився тим, що зустрівшися на Поділлі з двома козацькими ватажками (один з них був Наливайко, котрий скоро після того наробив богато шуму) і передав їм гроші для козаків. Більш пощастило цісарському послові, шляхтичеві Ериху Ласоті, який вибрався з Праги весною 1594 року. Він доїхав аж до Запорожської Січи й тут кілька тижнів вів пертрактації з козаками. Він передав їм подарунки від цісаря: труби, бубни, корогви і 8.000 дукатів. Але козаки, видко, уміли цінити свої послуги, бо дуже довго торгувались і ставили з свого боку ріжні умови. Ласота застав на Січі післанця од московського царя, який прибув з аналогічною метою: намовляти козаків до походу проти татар. Безпосереднього успіху місія Ласоти не мала: козаки обмежились невеличкими диверсіями проти татар, і до серйозніших операцій між ними й турецько-татарською стороною на цей раз не дійшло. Зате українська історіоґрафія збогатилась прекрасним дневником Ласоти, в якому він докладно змалював свою подорож од Праги через Київ на Запорожжя й назад. Цей дневник служить дорогоцінним джерелом для початкової історії козаччини.

Що козаки не мали цим разом великого бажання битись з татарами та турками, до чого їх раніш не треба було закликати й заохочувати подарунками, бо вони вважали це за свій святий обовязок, — це можна пояснити тим, що у їх розпалилася охота до подвигів і поживи на іншому фронті: на тому, куди їм недавно показав шлях Косинський, а саме грабувати панські й шляхетські маєтки. Чим можна пояснити такий зворот козацької енергії? Нічим іншим, як тільки тим, що козацькі ряди за останні роки наповнялися втікачами з селянської верстви, які принесли з собою дух злоби проти кріпацьких порядків і бажання помститися на своїх недавніх гнобителях. Ці козаки з селян під проводом підприїмчивих ватажків, потягли за собою, як ми зараз побачим, і старих «статечних» козаків, які сиділи понад середнім Дніпром, на теперішній Київщині. Коли українському селянству дошкуляла панщина, яка чим далі, то все більше скріплювалася на Україні, під впливом нових порядків, то наддніпрянській козаччині дошкуляла польська адміністрація, яка чим далі, то все більше старалася обмежити їх волю й прибрати їх ближче до рук.

Провідником нового козацького повстання став Северин Наливайко, міщанин з містечка Сатанова над Збручем. Дехто з істориків гадає, що він був шляхтич. Батько Наливайка за щось потерпів від власника містечка Гусятина Калиновського. Як сам Наливайко писав потім в однім листі до короля, «пан Калиновський мому батькові, що був у мене один, без усякої прачини полатав ребра, і тим батька мого світу позбавив». Помстою за батька пояснялося згодом плюндрування маєтків Калиновського. Старший брат Наливайка священик Даміян жив при дворі князя Костянтина Острожського й брав близьку участь в культурно-просвітній роботі Острожського осередку. Був у нього ще й молодший брат і сестра. Северин Наливайко козакував з молодих літ. Один з сучасних письменників каже, що з його був добрий пушкарь. Той же самий письменник (Бєльський) оповідає, що Северин Наливайко був дуже гарний на вроду й взагалі людина дуже здатна. Наливайко служив якийсь час у міліції князя Острожського й мусив разом з ним воювати Косинського й битися проти козаків під Пяткою. Як думають деякі дослідники, це й поріжнило Наливайка з Острожським. Він покинув його, і вже в слідуючім 1594 ми бачимо його в ролі отамана козацького відділу (можливо, навербованого за панські гроші, привезені Комуловичем), з яким він оперує проти турків в теперішній південній Бесарабії. Маючи дві з половиною тисячі козаків, він погромив турецькі осади на нижнім Дністрі, а від татар одбатував кілька тисяч коней. Він посилає післанців на Січ і закликає низових козаків до спілки. Звідти прийшло кілька тисяч козаків з своїм гетьманом Григорієм Лободою.

Вже сучасники, говорячи про Лободу й Наливайка, підкреслювали ріжницю між ними і між їхніми військами. Лобода був представником статечної частини козацтва. Він сам одружений з шляхтянкою, купив собі маєтність на Київськім Поліссі, був у добрих відносинах з українськими панами, шляхтою й духовенством. Під його проводом стояли козаки орґанізовані, напів визнані польським урядом, ті, що з їх комплектувалися реєстрові полки. Наливайко хоч і походив з статечної родини, мав під собою дружину, зложену найбільш з селян, що повтікали від своїх панів. Тепер доля звязала і Наливайка й Лободу до купи, але обидва відділи тримались якось окремо, а між самими ватажками панувало суперництво й якесь взаємне недовірря. Треба ще додати, що Лобода виявив значний стратегічний талант у пізнішій війні з польською державою.

Сполучене військо Наливайка й Лободи в осени 1594 року вирушило в поход на Молдавію. Було його коло 12.000 під 40 корогвами, серед них дві цісарські, прислані Рудольфом II. Вони перейшли Дністер під Сорокою, розбили господаря Арона, взяли його столицю Яси й спустошили ввесь край. Господарь мусив зріктися турецького підданства й присягти на вірність цісареві. Козацький сотник Демкович сам приймав від господаря цю присягу, а Наливайко сповістив польського короля листом про свої подвиги. На початку 1595 року Лобода й Наливайко, вже як спільники Арона, разом з його військом ходили на турецькі городи Тягиню, Білгород і Килію. Замків не добули, але спустошили всю околицю; потім козаки весною повернулись на Брацлавщину.

Певна річ, польському правительству були не до вподоби такі козацькі вчинки, що вже зовсім виходили поза межі їхньої компетенції, як підданих Польської Річи-Посполитої, але воно