Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

Глава 35

ЕЛЬВІРА

  Я довго не могла заснути. Скільки думок… Де подівся ректор? Як там Ніна? Що буде далі? Герман. Він здогадався. Мені не треба було приходити до нього. Але ж цілитель сказав, що він не хотів жити й не сприймав їхню магію. Тому я все вірно зробила. Та як тепер зробити, щоб він не вліз у неприємності через мене? Як вберегти його від ректора? Це страшна людина. Він готовий на вбивство заради своїх божевільних цілей. Мені поки навіть і думати лячно чого він добивається. 

    Крутилася-вертілася з цими думками та під ранок заснула. А розбудив мене перстень, який я більше не наважувалася знімати, щоб не провокувати зайвий раз Арія. Він знову нагрівався, обпікаючи мені палець і я вже розуміла, що мене зараз перекине до ректора, тож швидко схопила халата і закуталась в нього. Повністю одягтись я б точно не встигла. В наступну мить я вже стояла посеред кабінету Арія.

– А не можна було нормально мене погукати? Наприклад відправити когось за мною? – запитала, намагаючись втримати рівновагу та сфокусувати на ректорі погляд. Таке перенесення суттєво відрізнялося від мого добровільного використання порталу. І я насправді більше ніж впевнена, що це не законно, бо раніше я взагалі не чула про такі можливості портального персня.

– Не має в мене на це часу, Ельвіро. Ти раніше приходила? Є якісь результати? – він був добряче схвильований та сіпався увесь час. Ходив туди сюди по кабінету ніби щось шукаючи, але це було більше схоже на нервову метушню. 

– Так. Я виконала ваше завдання. Тепер мої сили врівноважені.

– Покажи, – нетерпляче наказав він.

  Я закрила очі, налаштувалася на свої магніти й потягнула. Трав'яний потік з усієї сили, а бойовий помірно докладаючи зусилля. Все вийшло. Вони обидва плинули до мене рівномірно, тож я направила їх на ректора і він нейтралізував непотрібний викид сили. 

– Чудово! Це просто чудово! – задоволено промовляв він і продовжив свій рух по кабінету, переставляючи щось, а дещо він клав до саквояжа, який стояв прямісінько на столі, на купі розкиданих документів. 

– Ви обіцяли, що звільните мою тітку. Я нічого не буду робити поки вона в такому замороженому стані й поки моя родина в небезпеці, – чітко і голосно, щоб він почув, промовила я.

– Трясця. Зараз. Точно. В мене вилетіло з голови. Зараз звільню її, – не відриваючись від пошуку чогось, промовив ректор.

– Я маю бути впевнена у їх безпеці, – знову повторила я.

– Святі боги! Скільки ж з тобою мороки, – емоційно промовив він, підводячи очі до гори. – Я ж тобі сказав, що все зроблю як треба! Давай, хапайся за руку. Перенесу тебе до тітоньки твоєї. 

   Не роздумуючи навіть, я схопилася за нього і ректор задіяв портал.  

  Не питаючи в нього, зрозуміла що це його маєток. Він не говорив нічого. Кинув свій саквояж і пішов через велику світлу кімнату, куди ми перенеслися, у бік дверей. Я звісно поспішила за ним. По  заплутаним коридорам, сходами у гору та прохідним кімнатам, поки він не привів нас до Ніни. Вона зараз більше походила на уміло виліплену скульптуру, ніж на живу людину. 

  Арій схопив її за зап'ястя і закривши очі, почав гортанно промовляти закляття на незрозумілій мені мові. А мені залишалося тільки широко розкривши очі, спостерігати за цим усім. 

  Поступово колір шкіри Ніни змінювався на природній і я помітила як ледве підіймається її грудна клітка. Дихає. Вона дихає. Сльози радості покотились по моїм щокам, коли її віки затремтіли й вона кліпнула. Потім знову і знову. А ректор продовжував читати те дивне гортанне закляття, поки Ніна не закричала. Голосно і пронизливо та не втратила свідомість. 

– Що відбувається? Чому вона знепритомніла?! – кричала на спокійного Арія я і намагалася привести Ніну до тями. 

– Все так, як треба. Зараз вона отямиться. Це фінальна стадія така, – спокійно говорив Арій.

– Еля? – почула тихий шепіт Ніни.

– Тітонько! Я тут! Тепер все буде добре! – ридала я, тримаючи її ще холодну руку. 

– Еля…Я… – намагалася щось промовити Ніна, але я бачила як важко дається їй кожне слово.

– Тссс. Нічого поки не говори. Тобі треба відпочити. Все тепер буде добре, Ніно. Я поруч, – шепотіла їй крізь сльози, намагаючись заспокоїти чи її, чи себе. 

   Тягар, що висів на мені увесь цей час, трохи став меншим і я не могла стримати сльози, що продовжували котитись на ліжко, де лежала Ніна.

– Де? Де… всі? – ледве вимовила вона.

    А я, не маючи відповіді, повернулася до ректора, яки стояв біля вікна.

– Певно снідають, – розвів він руками. – Скоро прийдуть. Їм повідомлять про одужання твоєї тітоньки.

    Одужання. А як же. Звісно, ніхто не знає істинної причини такого стану Ніни. 

– Ельвіро. Нам треба переговорити. За дверима вже чекає цілитель. Він допоможе твоїй тітці скоріше відновитись. І ти повернешся до неї потім, – натягнуто ввічливо промовив ректор і я, поцілувавши Ніну, пішла. Знову пішла за ним.

    Повернуся. Обов'язково повернуся і впевнюся, що всі вони живі й здорові. А потім вже не важливо що буде. 

    Він провів мене, скоріш за все, до свого кабінету, який був у двічі, а може й втричі більшим за той, який він займав в академії. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍