Читати книгу - "У полоні Еміратів, Zhelizna"

Епілог 

Одна зустріч.

Один погляд у блакитні очі.

Один вдих солодкуватих парфумів. 

Одна розмова.

Один вечір. 

Одні почуття

Одне зізнання. 

Одна розлука…

 

Так багато подій, на які було відведено так мало часу. Я пірнув у них з надією, що зможу одразу виплисти, але загубився у вирі відчуттів. Це безумство. Я ж дорослий чоловік, який має холодний розум, але пропав у одному юному дівчиську, як якийсь підліток. 

Що це? Доля? Задум Всевишнього? 

Я не знаю. Як і не знав відповіді на запитання Асі. 

Як можна забути людину, яка тільки одним смс викликала ураган емоцій? 

Як можна забути людину, яка готова була вічність чекати свого шансу? 

Як можна забути людину, яка показала світ у інших барвах? 

Я справді довго думав над ними. Не один вечір прокручував їх у голові в надії знайти істину. Та щоразу, коли мені здавалося, що правильна відповідь переді мною, вона зрадницьки вислизала з-під мого носу.

І тоді мене осінило. Все ж так очевидно, чи не так? Менше тижня мені знадобилося, щоб прийняти правильне рішення. Дякую Маліці, що підтримала мене і запевнила, що я все правильно роблю. 

І ось я після дванадцятигодинного перельоту, семигодинної подорожі автобусом та п’ятнадцятихвилинної поїздки у таксі стою перед багатоповерхівкою, поправляючи на собі пальто та дивлячись на годинник, щоб упевнитися, що я не спізнився.  

Зараз моє серце немов барабан у ритуалі пристрасті, б'ється так сильно, що можна відчути його пульсацію у власних венах. Кожен удар - це нагадування про те, як може прискоритись час, коли в серці зіткнулися мрія і реальність. 

У руках масивний букет рожевих гортензій розбавлених піоновидними трояндами, який перев’язаний широкою стрічкою. Я так прискіпливо обирав квіти, що мало до істерики не довів бідного консультанта. 

Просто сьогодні має бути особливий день і я хочу, щоб все вийшло ідеально. 

Хвилина, десять, п’ятнадцять, двадцять… я стою біля потрібного мені під’їзду і з подивом дивлюся на легкий танець маленьких сніжинок, що літають у повітрі, немов магія великого театру, де кожен кришталевий фрагмент - окремий актор у виставі зимової сцени. Вони кружляють, танцюють і падають на землю, покриваючи все навколо своєю білою чистотою. 

Коли погляд чіпляється за дві фігури, одна з яких тручає перед собою візок з дитиною, у мені ніби щось обривається. Я так довго чекав цієї зустрічі, що не можу повірити у її реальність. 

Мене помічають не одразу, але коли це трапляється, на обличчі Асі видніється весь спектр емоцій. Я на фізичному рівні відчуваю її подив, а також страх. Замість посмішки тільки округлені очі з довгими віями, на які сідають маленькі сніжинки. 

Якусь мить ми просто дивимося один на одного. Мені здається, що час зупинився, а разом з ним і вся планета. Застигли люди, застигли птахи у повітрі… навіть сніжинки більше не падають. 

Таке відчуття ніби все живе поставили на паузу і тільки ми з Асею не підвладні цій силі. Погляд до погляду, одне серцебиття на двох, збите дихання і лоскот десь у ребрах. Якщо всі ці відчуття символізують кохання, то я готовий закричати про те, які вони чудові. До цього я знав, що подібне можна переживати. 

- Халім? - Ася перша відмирає і робить крок уперед. Жінка, що супроводжувала її, стає біля візочка і з цікавістю розглядає мене. Я розумію, що переді мною мати та брат мого юного дівча - Що ти тут робиш? Як ти знайшов мене? 

- Мені допомогла Маліка. Знаю, що можливо мій приїзд не до кінця правильний і я не маю права тебе турбувати, але по-іншому я не зміг зробити - тіло б'є озноб і це не від холоду. Я розумію, що хвилювання переповнює мене і потрібно якось себе опанувати. 

- Навіщо ти приїхав? - у кутиках очей Асі з’являються сльози, які змушують моє серце краятися. 

- У повідомленні ти поставила мені три питання, над якими я мав час подумати. Я приїхав, щоб озвучити тобі відповіді. 

- Невже це вартувало, щоб подолати такий довгий шлях? 

- Вартувало, бо на терезах стояла можливість побачити тебе. І якщо потрібно, то я весь світ готовий об’їхати для цього знову і знову, щоб ось так стояти і дивитися тобі у вічі. 

- Мовчи, благаю… - по щоці Асі тече перша сльоза і я ледве стримую себе, щоб не стерти її пальцями. 

- Ти питала про те як забути людину, так ось моя відповідь: ніяк. Якщо вона викликає ураган емоцій, якщо вона готова чекати тебе вічність, якщо вона показує світ у барвах, то її ніяк не можна забути. Бо цього тобі не потрібно. 

- А якщо я не пара цій людині? Я їй не рівня…

- Дурниці - я роблю крок уперед, щоб зменшити між нами відстань - Ти сама собі придумала ці ілюзії і в них повірила. 

- Шістнадцять років різниці. 

- Байдуже, це лише цифри. 

- Різна культура і менталітет? 

- Ти зараз шукаєш за що можна вхопитися? Шукаєш будь-яку відмовку, щоб тільки не зізнатися в тому, чого так сильно боїшся? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍