Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало"

розділ 12

Про ритуали та морські битви

 

Капітан Велівера прокинувся через те, що хтось схопив його за ніс і почав смикати, паралельно штовхаючи в плече.

Розплющивши очі, він з подивом озирнувся, підозрюючи, що знову примудрився потрапити до рук викрадачів. Але каюта була його, просто виглядала дивно через те, що освітлювалася яскраво-синім світлячком, який, мабуть, створила нетвереза Ліїн.

У тому, що вона п'яна, не засумнівалася б навіть дуже довірлива і наївна людина. Вином від неї тхнуло так, ніби вона ним обливалася. А потім заїдала медом із імбиром. Ну чи запивала імбирною настоянкою на меді.

— Елана, що ви тут робите? — спитав капітан у дівчини, що стояла над його ліжком.

Хто її напоїв, він і так здогадувався. Не дарма ж Мелана обіцяла напитися так, що навіть якщо впертий пацієнт почне вмирати, протверезити її Марк не зможе — сил йому на це не вистачить. Напевно, не варто було з нею сперечатися та вимагати прискорити процес.

— Ліїн, — покликав Велівера, коли дівчина на запитання не відреагувала, ще й витріщилася на синій світлячок з таким подивом, ніби не вона цю ганьбу створила.

— Ой! — вигукнула дівчина і плеснула в долоні.

Світлячок тут же став зеленим, і каюта стала схожою на склеп.

— Так краще, — чомусь вирішила Ліїн.

Капітан озирнувся і пересмикнув плечима. На його думку, стало тільки гірше, але сперечатися з нетверезою жінкою він мудро не став, бо мало що вона ще з цим нещасним світлячком створить.

— Ліїн, що ви тут робите? — знову спитав Велівера.

— Змія рятую, — сказала дівчина, загадково посміхнувшись.

— Якого змія? — здивувався капітан.

— Який упертий баран, — пояснила Ліїн, і чоловік зрозумів, що йдеться про нього, цим бараном його називала Мелана.

— Від чого рятуєте? — спитав обережно.

— Від усього, — не стала розмінюватись на дріб’язок великодушна чарівниця і знову плеснула в долоні.

Світляк відразу пожовтів і в каюті стало веселіше.

— Ага, — сказав капітан.

Ліїн трохи постояла, поплескала очима, а потім витягла перед собою руки і урочисто сказала:

— Потрібен якір.

— Якір? — здивувався Велівера, намагаючись вигадати, як її без скандалу відправити до її каюти.

— Так, інакше можна вчасно не зупинитися і все зайде надто далеко, — якимось дивним тоном сказала Ліїн, а потім ще й хихикнула. — Ось. Занадто далеко, хоча Мелана говорила, нехай заходить, що мені сподобається.

І дівчина так пильно подивилася на чоловіка, що йому стало під цим поглядом дуже незатишно.

— Ага, — невпевнено повторився капітан.

— Ви ж не хочете, щоб усе зайшло надто далеко? — підозріло запитала дівчина.

— Ні, — відповів Велівера, який не мав уявлення, що й куди має зайти.

— Ось, — сказала Ліїн і підняла руку над головою, вказавши пальцем на стелю, а потім знову хихикнула і зізналася: — А я не впевнена, що не хочу.

Капітанові почало здаватися, що насправді йому це все сниться.

— Потрібен якір, — знову заявила дівчина.

— Зняти з ланцюга? — поцікавився Велівера.

Ліїн здивовано на нього подивилася, хитнулася і сказала:

— Ні, це інший якір. Капітане, ви знаєте, що таке резонанс?

Чоловік зізнався, що знає, і Ліїн знову хихикнула.

— Ось, — сказала вона і плеснула долонями. — Є один такий старий ритуал із передачі енергії. Якщо зайти надто далеко, то можна когось або посилити, або зжерти, ну, як той, хто сильніший, захоче і як він уміє. А якщо маги рівні за силою, то великого значення заходження далеко не має, хіба що хочеться відчути чиюсь стихію. Цікаво було б відчути вогонь.

Велівера підняв брову і здивовано дивився на лекторку, котра почала плести ланцюг із кілець сили. Навіщо він їй потрібен, що за ритуал і як взагалі можна відчути чиюсь стихію, він гадки не мав.

— Капітан, ви мені довіряєте? — спитала дівчина, мабуть доплетивши свій ланцюг, а потім задумливо повторила: — Потрібен якір.

— Ліїн, що за ритуал? — з підозрою спитав недовірливий Велівера.

— З передачі енергії. Розумієте, якщо хтось слабший знайде того, хто сильніший і вміє правильно обмінюватися енергією, створюючи міст, що резонує, то слабкий може стати трохи сильнішим. А той, хто сильніший, теж щось отримає. У кожної людини дар хоч трохи, але відрізняється, ось. І той, хто сильніше отримає цю відмінність, ось.

— Ось, — приголомшено сказав капітан, згадавши, як йому, тоді ще п'ятнадцятирічному хлопчику, один моряк розповів страшну казку. Про стару, але на вигляд юну чарівницю, яка заманювала чоловіків-магів до себе в ліжко і там відбирала у них силу, молодість, а найчастіше й саме життя. — Ліїн, що ви збираєтесь робити?

— Якір, — відповіла дівчина і почала розводити руки в сторони, наче показувала, якої величини рибину спіймала. — Зараз зроблю якір, потім ми розкриємося, обіймемося і протягнемо міст, яким відпустимо силу. Вона зрезонує, повернеться, посилившись, у вас все миттєво вилікує і відбудує, а мене просто трохи посилить, що буде не зайвим, враховуючи піратів.

— Ліїн, ви п'яні, — сказав капітан.

— Ну, що ви, Мелана мене протверезила. Наскільки змогла. Бачите, руки слухаються, язик не заплітається, а хоробрість залишилася.

— Вона вас не протверезила, а прояснила, ненадовго, — не погодився чоловік, який пам'ятав, що або алкоголь зникає з крові повністю, разом з хоробрістю, або залишається, незважаючи на недовге блокування частини його впливу.

Дівчина відмахнулася і знову заявила:

— Потрібен якір.

Потім якось дивно посміхнулася і з подивом подивилась на жовтий світлячок.

— Це що за пакість? — спитала так обурено, наче не вона його створила. — Осінь прийшла.

І плеснула в долоні.

Світлячок яскраво спалахнув і розсипався роєм швидко згаслих іскор.

— Так навіть краще, — зраділа невидима в темряві Ліїн. — Змій, ти де? Кіса-кіса-кіса…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍