Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 50

     Марк.

    Щосили стискаю кермо своєї автівки. Добре, що зупинився біля узбіччя, а не витиснув газ на максимум. 

      На смартфоні пожбуреному на сусіднє сидіння ще й досі світяться фото з невідомого номера.

      Як же чіпляє!

    Пофіг хто надіслав ті кляті світлини. Важливо інше, що для мене часу немає. Кожен раз коли я наближувався до Емілії, вона робила два кроки від мене. З жодною жінкою так терпляче не поводився, чекаючи доки вона звикне до мене, доки підпустить до себе!

    Я не знаю хто той тип, з ким вона знаходиться поряд на тому клятому фото. Достатньо того, що він тримав її за руку. 

    “Трясця” ,- вигукую і б’ю долонею кермо.

     Емоції зашкалюють.

     Відкидаюсь повністю на спинку крісла і заплющую очі. 

     Напевно попереду самі важкі години за останній час. 

    Блін, і розумію, що Емілія нічого мені не винна. Ми досі не пара. Між нами, по великому рахунку, нічого не було. Але шкрябає всередині нестерпно. 

     Майже на автопілоті дістався своєї домівки. 

     Влаштував собі виснажливе тренування. 

     Дві пігулки снодійного і, нарешті, забуття до самого ранку.

     Вранці придбав вже готову міцну каву в найближчій від роботи кав’ярні і попрямував до офісу.

     Коли я перетнув поріг приймальні Емілія вже була на своєму робочому місці.

    Тихо привіталася, посміхаючись, як десятки разів до сьогоднішнього моменту. 

    Навіть звеселила її реакція, як завжди, не знає куди подіти очі. 

- Еміліє! - зупинився неподалік від неї.

- Що? - запитує і її очі вмить загоряються. 

     Обвожу дівчину поглядом від самісінької маківки, повільно опускаючись нижче… її очі, спокусливо підведені рожевим блиском губи, напівпрозора тканина блідо-блакитної сорочки. І ревнощі знову, як ті сталеві клещета віддають болем.

     Стоп! Досить витріщатися, здається пауза і так досить затягнулася. Стискаю пальцями стаканчик, ще мить і гаряча кава поллється на підлогу. 

- Через десять хвилин зайди до мого кабінету. - спокійним тоном промовляю, а всередині просто вир емоцій, які ось-ось спалять мене вщент.

     Зайшов до свого кабінету, зачинив двері, сів за робочий стіл.

    Тремтячою рукою підніс напівповний стаканчик з кавою до рота. Але від тиску на нього кришка встигла відстати і кава полилася на мене. 

     Нашвидкопуч почав розстібати гудзики на мокрій сорочці. Скинув її. Дістав серветки. 

     Саме в цей момент і увійшла до кімнати Емілія. 

     Злякано поглянула на моє напівоголене тіло.

- Забруднив сорочку кавою. - пояснюю їй.

- Ясно. - тихо промовила вона.

- Зібрала вчора речі? - питаю в неї доки клопочуся з серветками, витираючи груди від крапель міцного та солодкого напою.

- Речі? - кліпає на мене оченятами. - Не зовсім. - зам’ялася.

- А що так? Плани змінилися? - запитую і стаю біля неї поряд.

 

     Емілія.

    Хочу відвести очі від тіла Марка і не можу. Тонка тканина білої майки зовсім нічого не приховує, натомість лише підкреслює досконалі чоловічі форми. Аж думки плутаються та кидає то в жар то в холод.

- Так. Зустріч, яку не планувала. - відповідаю на автоматі, лише тоді розумію, що бовкнула зайве.

- Ця? - дістає з кишені свій смартфон і показує мені світлину на якій я з тим Анатолієм, та ще й в той самий момент, коли він випадково чи навмисно доторкнувся до моєї руки. Влучне фото, нічого не скажеш. 

- Ти шпигував за мною? - серце завмирає у грудях.

- А треба? - вилиці на його обличчі напружуються, відходить від мене і відчиняє дверцята шафи, дістає чисту сорочку. 

- Ні! - відповідаю вперто.

- І я так думаю, Еміліє! - сердито промовляє. 

- Напевно, досить, грати один з одним, правда? - накидує нову сорочку та повільно застібає гудзики.

     Мовчу, лише відчуваю, як тіло тремтить від напруги та неприємного передчуття.

- Що ти маєш на увазі? - намагаюся зрозуміти до чого він хилить.

- Я спробував Еміліє. В мене не вийшло. 

- Не вийшло що? - ледве стримую сльози.

- Зробити так, щоб ти не сахалася мене кожного разу! - брови Марка сходяться на переніссі. - Тож не збираюся тебе далі силувати.

     Мені б зараз заперечити, промовити бодай хоча б щось, а я лише кусаю губи і знову мовчу.

     Він же сумно та змучено посміхається, сприймаючи моє мовчання за підтвердження своїх слів.

    Хочеться плакати. А ще заперечити його слова! Сказати, що я вчора вперше бачила того чоловіка, пояснити йому все… і не можу. Розказати зараз рівносильно зізнатися у всьому, відкритися хто я. Чи готова я на цей крок?

- І що між нами тепер? - запитую дрижачим голосом, молюся, щоб не зірватися на плач.

- Лише робочі моменти, доки батько не підшукає тобі обіцяну вакансію, а потім щезну з твого життя, як ти давно мрієш! - сухо промовляє він.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍