Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

з високою атомною вагою, яких не змогла ідентифікувати сучасна хімічна наука. Ці елементи не просто не були котримись із відомих елементів — вони не вписувались у порожні клітини періодичної таблиці, для них там не було місця. Ця таємниця до сьогодні залишається нерозгаданою, а сам незвичайний предмет представлено в експозиції музею Міскатонікського університету.

Уранці двадцять сьомого квітня у стіні помешкання, де гостював Джилмен, з’явилася нова пацюча діра, але Домбровський того ж дня забив її шматком бляхи. Отрута не дала сподіваного результату, бо шамотіння і метушня за стінами не послабились. Того вечора Елвуд десь затримався допізна, і Джилмен чекав на його повернення, він не хотів засинати на самоті у порожній кімнаті, особливо після того, як у вечірньому присмерку йому знову привиділася потворна стара, чий моторошний образ так неймовірно перекочував до його нічних видінь. Він не міг збагнути, що то за стара, що за істота гримотіла бляшанкою в купі сміття біля входу в занедбаний двір. Стара карга, схоже, помітила його і навіть нагородила злостивим поглядом — хоча, можливо, то лише так здалося.

Наступного дня обидва юнаки страшенно потомились і сподівалися, що з приходом ночі заснуть мертвим сном. Увечері вони мляво обговорювали заняття з математики, які цілковито і, на жаль, так небезпечно захопили Джилмена, просторікували про зв’язок між цією дисципліною і стародавньою магією та фольклором — і зв’язок цей здавався лиховісно вірогідним. Поговорили про стару Кезаю Мейсон, і Елвуд погодився, що у Джилмена були цілком обґрунтовані з наукового погляду підстави вважати, що ця жінка могла натрапити на досі невідому, однак дуже важливу інформацію. Потаємні культи, до яких належали відьми, нерідко оберігають і передають з покоління у покоління дивні таємниці забутих епох, а отже, жодним чином не можна відкидати можливість того, що Кезая володіла мистецтвом проходити крізь просторові портали. У традиційних легендах наголошується, що відьмі не можуть завадити матеріальні перепони, і хто скаже, що лежить в основі давніх історій про нічні польоти відьом на помелі?

Чи можна було сьогодні отримати такі ж можливості, спираючись на математичні дослідження? Це питання потребувало вивчення. Успіх у цій справі, додав Джилмен, може призвести до небезпечних і неочікуваних наслідків, адже хто здатний передбачити, що коїться у вимірах, які межують з нашим, проте зазвичай недосяжні? А з другого боку, перед нами відкриються величезні можливості. В окремих сферах Всесвіту часу може не існувати, і якщо комусь пощастить потрапити у таку сферу й залишитися в ній, він зможе жити безкінечно довго, не старіючи; організм у таких випадках не знатиме процесів метаболізму і розпаду, крім випадків, коли виникне потреба повернутися до рідного або якогось подібного простору. Або, скажімо, хтось міг би потрапити у позачасовий вимір і повернутися в якийсь віддалений період часу в історії Землі таким самим молодим, як і раніше.

Не можна сказати з достатньою певністю, чи хтось коли-небудь міг таке робити. Давні легенди з цього приводу туманні й двозначні, а в історичні часи усі спроби перейти заборонені межі ускладнювались необхідністю укладати неприродні й страшні союзи зі створіннями і посланцями інших світів. Тут виникає постать представника або посланця прадавніх таємних і страшних сил — «Чорного чоловіка» в культі відьмаків, Ньярлатотепа в Некрономіконі. А ще є непросте питання зі слабшими посланцями чи посередниками — псевдотваринами і дивними гібридами, яких легенди називають помічниками відьом. Коли Джилмен і Елвуд, яким уже давно хотілося спати, а не базікати, нарешті повкладалися, вони чули крізь сон, як Джо Мазуревич, що прийшов додому здорово хильнувши, відновив свої моторошні й несамовиті молитви.

Наступної ночі Волтер знову бачив уві сні фіолетове світло, а ще чув шарудіння і такі звуки, наче хтось точив зубами дерево. Потім йому здалося, що хтось незграбно торсає засувку у дверях, тоді він побачив, як, ступаючи по килиму, до нього підходить стара жінка із маленькою кудлатою звіриною. Обличчя старої розпашілося від нелюдського збудження, а маленька тваринка з жовтими іклами знущально посміювалась, вказуючи лапкою на обважніле і нерухоме тіло Елвуда на кушетці в протилежному кутку кімнати. Джилмена паралізував такий страх, що він навіть не спромігся закричати. Як уже бувало раніше, страхітлива стара баба вхопила юнака за плечі й, висмикнувши з ліжка, кинула у порожнечу. І знову перед ним коротким спалахом промайнули зяючі темні провалля, але вже наступної миті йому примарилося, що він опинився у темному, страшенно брудному і смердючому незнайомому провулку між рядами старих занедбаних будинків обабіч.

Перед ним стояв Чорний чоловік у мішкуватому балахоні — його він бачив у іншому сні, а трохи ближче стара жінка щось владно вимагала від Джилмена і робила страшні гримаси. Бурий Дженкін з грайливою відданістю терся об заляпані грязюкою ноги Чорного чоловіка. Праворуч од Джилмена темнів отвір прочинених дверей, туди Чорний мовчки показував рукою і туди карга потягла Джилмена за рукав піжами. За дверима з’явилися смердючі сходи, що жалібно зарипіли під ногами, і Джилмену на якусь мить здалося, що стара випромінює слабке фіолетове світло. Нарешті вони підійшли до дверей за сходами. Стара відьма поторсала засувку, прочинила двері, потім жестом наказала Джилмену чекати і зникла у чорній проймі.

Загострений слух юнака вловив якийсь здушений крик, а за мить стара повернулася, тримаючи в руках маленький безформний предмет, і кинула Джилмену, наче велівши його нести. Чари зруйнувала маленька дитина в руках і вираз її обличчя. Приголомшений так, що не міг навіть кричати, Джилмен стрімголов кинувся бігти рипучими сходами вниз і вискочив на брудну вулицю; тут на нього чекав Чорний чоловік, який схопив його і почав душити. Втрачаючи свідомість, Джилмен почув слабке пронизливе хихотіння схожого на пацюка ікластого гидомир’я.

Прокинувшись ранком двадцять дев’ятого квітня, Джилмен відчув, що тоне у безодні жаху. Щойно він розплющив очі, як зрозумів — сталося лихо, бо знову опинився у своїй старій кімнаті, де під дивним кутом сходилися похила стіна і стеля, і лежав на застеленому ліжку. Не знати чому в нього боліло горло; важко сівши на ліжку, він з наростаючим страхом побачив, що його ноги і вилоги піжамних штанів укриті засохлою грязюкою. Якийсь час він ніяк не міг пригадати, що сталося вночі, в одному сумніву не було: він знову ходив уві сні, а Елвуд занадто міцно спав, аби почути його кроки і спробувати зупинити. На підлозі лишилися численні брудні сліди, дивно лише, що вони не доходили до дверей. Що довше Джилмен дивився, то дивнішими вони видавалися, адже окрім тих, які він розпізнав як свої, на підлозі лишилися майже круглі відбитки меншого розміру — можна було б сказати, ніжок крісла або столу, якби не той факт, що більша їх частина була поділена на дві половинки. Окрім того, на підлозі було кілька дивних брудних пацючих слідів — од свіжої дірки до кімнати і назад. Джилмена охопили неймовірне збентеження і страх від думки про божевілля, коли він дочвалав до дверей і, відчинивши їх, побачив, що за ними немає жодного сліду. Що більше подробиць свого сну пригадував юнак, то дужчий страх його огортав, а тужливі молитви з першого поверху лиш додавали відчаю.

Спустившись до кімнати Елвуда, Джилмен з величезними труднощами розбудив його і почав переповідати свої пригоди, однак той не міг знайти жодного пояснення тому, що сталося. Де