Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

це навмисно, виконуючи танок залякування, а не тому, що стояти боляче.

Він хотів присісти й розв'язати ноги, але не наважувався відвести очі від звіра.

Жердина була важкою й товстою, але закороткою для списа і надто незручною та великою, щоб бути чимось іншим. Павук тримав її з вужчого, загостреного кінця, і позирав удалечінь, у бік моря, навмисне не дивлячись прямо на тварину й покладаючись на периферійний зір.

Що вона там казала? Ти скавучатимеш. Рюмсатимеш. Твій страх розпалюватиме його.

Павук почав рюмсати. Потім поскавучав, як поранене цуценя, загублене, повняве і самотнє.

Миттєвий порух піщаного кольору, зашвидкий, щоб зауважити обриси зубів та пазурів. Павук якомога сильніше змахнув жердиною, ніби бейсбольною битою, відчувши, як та з утішним глухим стуком зустрічається з носом звіра.

Тигр зупинився, витріщився на Павука, ніби не вірячи своїм очам, а тоді з глибини його горлянки пролунав жалібний рик, і на негнучких ногах звір пішов назад туди, звідки прийшов, до чагарника, так ніби в нього була важливіша зустріч, від якої він хотів би відкараскатися. Він ображено позирнув на Павука через плече — поглядом тварини, якій боляче, тварини, що повернеться.

Павук дивився, як звір іде.

Тоді, присівши, розплутав і розв'язав свої кісточки.

Трохи непевними кроками він рушив уздовж краю скель, плавно спускаючись униз. Скоро шлях йому перетнув струмок, що збігав із краю скелі блискучим водоспадом. Павук став на коліна, склав долоні та почав пити прохолодну воду.

Потім він почав збирати каміння. Добрі каменюки розміром з кулак. Він складав їх докупи, ніби сніжки.

— Ти майже нічого не їла, — мовила Розі.

— Їж ти. Підтримуй сили, — відповіла матір.— Я трохи скуштувала того сиру, мені достатньо.

У підвалі було холодно і темно. Але не так темно, щоб очі могли звикнути. Тут не було світла. Розі обійшла підвал по периметру, проводячи пальцями по каменю, побілу та розкришеній цеглі, шукаючи чогось помічного, і не знайшла.

— Ти раніше їла, — зауважила Розі. — Коли тато був ще живий.

— Твій тато теж їв, і бачиш, до чого це призвело? Серцевий напад у п'ятдесят один рік. Що це за світ такий?

— Але він любив їжу.

— Він любив усе, — гірко озвалась матір. — Він любив їжу, любив людей, любив свою доньку. Любив готувати. Любив мене. Що це йому дало? Тільки ранню смерть. Ти не повинна отак любити, я тобі казала.

— Так. Мабуть, казала.

Розі пішла на голос матері, тримаючи руку перед обличчям, аби не врізатися в один із металевих ланцюгів, що звисали посеред приміщення. Дівчина наштовхнулася на кістляве плече матері й обійняла її.

— Я не боюся, — сказала Розі у темряві.

— Тоді ти з'їхала з глузду.

Розі відпустила матір і рушила назад на середину підвалу. Раптом пролунав скрип. Зі стелі посипалися пил і розпорошений тиньк.

— Розі? Що ти робиш?

— Розхитую ланцюга.

— Будь обережна. Якщо той ланцюг відпаде, тобі проломить голову, не встигнеш і оком змигнути.

Донька не відповідала.

— Я казала тобі, ти з глузду з'їхала.

— Ні, — мовила Розі. — Я просто більше не боюся.

Над ними в будинку хряснули вхідні двері.

— Синя Борода вдома, — зазначила матір.

— Знаю. Я чула. І все одно не боюся.

Люди все плескали Товстуна Чарлі по спині та купували йому напої з парасольками; на додачу він зібрав п'ять візитівок від людей із музичної індустрії, які були на острові заради фестивалю.

Скрізь довкола люди йому посміхалися. Він обіймав рукою Дейзі і відчував, як дівчина тремтить. Вона приклала губи йому до вуха:

— Ти геть схиблений, знаєш про це?

— Але ж спрацювало, правда?

— Ти не перестаєш дивувати.

— Ходімо. Ми ще не закінчили.

Чарлі протиснувся до пані метрдотеля:

— Перепрошую... Тут була пані. Поки я співав. Вона зайшла і налила собі в горня кави, отам ззаду, на барі. Куди вона пішла?

Пані метрдотель кліпнула та знизала плечима:

— Не знаю...

— Ні, знаєте, — мовив Товстун Чарлі. Він почувався впевненим і кмітливим. Чарлі знав, що невдовзі знову почуватиметься собою, але він проспівав слухачам пісню — і йому сподобалося. Він зробив це, щоб урятувати життя Дейзі, і своє власне теж, і обидві речі йому вдалися.

— Поговорімо, — запропонував він їй. Вся справа у пісні. Поки він співав, усе стало досконало ясним. І досі таким лишалося. Чарлі попрямував у коридор, а Дейзі і пані метрдотель рушили за ним.

— Як вас звуть? — спитав він.

— Кларісса.

— Привіт, Кларіссо. А прізвище?

— Чарлі, може, варто викликати поліцію? — спитала Дейзі.

— За хвилинку. Кларісса як?

— Гіґґлер, — відповіла пані метрдотель.

— А ким вам доводиться Бенджамін, консьєрж?

— Він мій брат.

— А як ви двоє пов'язані з пані Гіґґлер, з Калліанною Гіґґлер?

— Вони мені небіж і небога, Товстуне Чарлі, — озвалася пані Гіґґлер із дверної пройми. — А тепер, думаю, краще послухатись твоєї нареченої і побалакати з поліцією. Еге ж?

Павук сидів коло струмка на вершині, притулившись до скелі й наготувавши перед собою купу каміння, коли це з високої трави вистрибом виринув чоловік. На ньому була тільки шкура піщаного кольору навколо пояса, ззаду з якої звисав хвіст; ще він мав намисто з зубів — гострих, білих і шпичастих. Він буденно попрошкував до Павука, так ніби просто вийшов на ранковий моціон, а поява Павука стала для нього приємним сюрпризом.

Павук підняв камінь розміром із грейпфрут та зважив у руці.

— Агов, дитя Анансі, — мовив незнайомець.— Я просто йшов собі і помітив тебе, і вирішив спитати, чи можу чимось допомогти. — Ніс у нього був викривлений, із синцем.

Павук похитав головою. Йому бракувало язика.

— Побачивши тебе тут, я задумався собі: бідне дитя Анансі, він мусить