Читати книгу - "Діти Дюни"

162
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 127
Перейти на сторінку:
життя. І він прошепотів:

— Це правда, батьку?

Однак внутрішній батько заспокійливо сказав: «Не накликай катастрофи! Зараз ти вчишся стробоскопічної свідомості. Без неї ти можеш виплеснутися з себе, загубити своє знакомісце в Часі».

І уявні барельєфи зосталися. Пришельці вторгалися в нього. Минуле-теперішнє-миттєве. Не було справжнього відокремлення. Знав, що мусить пливти разом із ними, але це плавання його жахало. Як він зможе повернутися до знайомого місця? А все-таки відчував, що мусить припинити всякі спроби опору. Не був спроможний сприймати свій новий усесвіт як сукупність нерухомих позначених фрагментів. Ніщо не залишається нерухомим. Речі не можуть бути навічно впорядкованими та сформульованими. Він повинен знайти ритм зміни й між змінами розглянути саму змінність. Не знаючи, з чого це почалося, він опинився всередині гігантського moment bienheureux[27], спроможний побачити минуле в майбутньому, теперішнє в минулому, миттєве як у минулому, так і в майбутньому. Це було нагромадженням століть, пережитих між двома ударами серця.

Свідомість Лето вільно плавала — без об’єктивної психічної компенсації, без бар’єрів. «Тимчасове майбутнє» Намрі ясніло в його пам’яті, поділяючи, однак, свідомість із багатьма іншими майбутніми. І в цій разючій свідомості, у всьому його минулому, кожне внутрішнє життя стало його власним. Панував над ними за допомогою найбільшого з них. Вони йому належали.

Він думав: «Коли ти вивчаєш об’єкт на відстані, видно лише його загальні принципи». Він відійшов на відстань і міг тепер розгледіти своє життя: множинні минулі та їхні спогади були його тягарем, його радістю, його необхідністю. Але подорож хробака додала іншого виміру, а батько не був більше його охоронцем, бо не існувало вже такої потреби. Лето виразно бачив відстані — минуле та майбутнє. І минуле дало йому остаточного предка — того, що звався Гарумом і без якого не було б віддаленого майбутнього. Ці виразні відстані створювали нові загальні принципи, нові доступні виміри. Незалежно від того, яке життя він вибере, проживе його в автономній сфері масового досвіду, здолає життєвий шлях — такий заплутаний, що одного віку не вистачить, аби полічити покоління його предків. Прокинувшись, цей масовий досвід здобуває силу підкорити собі його самість. Він міг почуватися як одиниця, народ, суспільство чи ціла цивілізація. Саме цього Ґурні навчили боятися в ньому, саме цього чекав ніж Намрі. Їм не можна було дозволити побачити в ньому цю потугу. Ніхто й ніколи не має бачити цього у всій повноті — навіть Ганіма.

За мить Лето припіднявся і побачив, що Намрі зостався сам і дивиться на нього.

Старечим голосом Лето сказав:

— Нема єдиного набору меж для всіх людей. Універсальне передзнання — порожній міф. Можна передбачити лише найсильніші місцеві течії Часу. Але в нескінченному Всесвіті локальне може бути таким гігантським, що твій розум скорчиться від нього.

Намрі непорозуміло труснув головою.

— Де Ґурні? — спитав Лето.

— Пішов, щоб не бачити, як я вбиваю тебе.

— Ти вб’єш мене, Намрі? — запитав майже з благанням, щоб він так і зробив.

Намрі зняв руку з ножа.

— Раз ти мене просиш, я цього не зроблю. Якби ти був байдужим…

— Хвороба байдужості нищить багато речей, — промовив Лето. Кивнув головою: — Так… навіть цивілізації помирають від неї. Це наче ціна, потрібна, щоб здобути новий рівень складності чи свідомості.

Він глянув на Намрі.

— Тобі наказано розгледіти в мені байдужість?

І побачив, що Намрі був більше, ніж убивцею, — Намрі був підступним.

— Як знак нестримної сили, — сказав Намрі, але це було брехнею.

— Байдужа сила, так. — Лето сів, глибоко зітхнув. — У житті мого батька не було моральної величі, Намрі, лише локальна пастка, яку він сам для себе спорудив.

О Поле Муад’Дібе, —

Магді усіх людей,

Зсилає урагани

Дух із твоїх грудей.

Пісні Муад’Діба

— Ніколи! — сказала Ганіма. — Я його вб’ю у нашу шлюбну ніч.

Говорила з гострою затятістю, з якою досі опиралася всім умовлянням. Алія та її радники провели пів ночі, тримаючи королівські покої у стані тривоги й посилаючи по нових радників, а також по їжу та напої. Увесь Храм і суміжна Твердиня кипіли фрустрацією через неухвалені рішення.

Ганіма спокійно сиділа на підвісному зеленому кріслі у своїх апартаментах: у великій кімнаті з грубими рудаво-коричневими стінами, що мали імітувати січовий камінь. Стеля, однак, була з імбарського кристалу, що миготів блакитними іскрами, а підлога — з чорної плитки. Меблів було небагато: малий письмовий столик, п’ять плавучих крісел і вузьке ліжко, поставлене в ніші, за фрименським звичаєм. Ганіма мала на собі жовте траурне вбрання.

— Ти не вільна особа, що може сама залагоджувати кожен аспект свого життя, — вже всоте промовила Алія. «Мала дурепа мусить це зрозуміти, рано чи пізно! Мусить погодитися на заручини з Фарад’ном! Мусить! Хай пізніше його вбиває, але, за фрименським обрядом сватання, заручини вимагають відкритого оголошення».

— Він убив мого брата, — промовила Ганіма, тримаючись тієї єдиної ноти, яка ще додавала їй сил. — Усі це знають. Фримени плювали б при згадці мого імені, якби я погодилася на заручини.

«І це одна з причин, чому ти мусиш погодитися», — подумала Алія. Вона сказала:

— Це зробила його мати. Він банітував її за це. Чого ти ще від нього хочеш?

— Його крові, — відповіла Ганіма. — Він Корріно.

— Він звинуватив і засудив власну матір, — протестувала Алія. — А чого тобі перейматися фрименською потолоччю? Приймуть усе, що ми їм накажемо прийняти. Гані, мир в Імперії вимагає, щоб…

— Я не погоджуся, — відрізала Ганіма. — Ви не можете оголосити заручини без мене.

Ірулан, що саме при цих словах Ганіми ввійшла до кімнати, питально глянула на Алію та двох радниць, що стояли біля неї, пригноблені. Ірулан побачила, як Алія роздратовано здіймає руки й падає в крісло навпроти Ганіми.

— Поговори з нею, Ірулан, — наказала Алія.

Ірулан підтягла плавуче крісло на місце й сіла поруч із Алією.

— Ти Корріно, Ірулан, — промовила Ганіма. — Не пробуй зі мною щастя.

Ганіма встала, підійшла до ліжка й сіла на ньому зі схрещеними ногами, озираючись на жінок. Як вона побачила, Ірулан вдягла чорну абу, подібно до Алії, каптур відкинула назад і відкрила золоте волосся. Під жовтим світлом плавучих світлокуль у кімнаті волосся мало траурний вигляд.

Ірулан глянула на Алію, встала й підійшла до Ганіми.

— Гані, я б сама його вбила, якби це могло розв’язати проблему. І, як ти прихильно наголосила, Фарад’н моєї крові. Але ти маєш повинності значно вищі, ніж твої зобов’язання перед фрименами.

— Це звучить не краще, ніж у

1 ... 80 81 82 ... 127
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти Дюни», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Діти Дюни"