Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

чи худобою. Водночас мали місце зловживання та «ексцеси» виконавців — окупаційних підрозділів, які безпосередньо займалися «пацифікацією». Ситуацію ускладнював також мовний бар’єр. Між тим, участь у протистоянні селянству німецьких та австро-угорських військ надавала боротьбі національно-визвольного відтінку.

З огляду на відзначене вище В. Солдатенко робить такий висновок: «Політика гетьманського режиму щодо селянства дає всі підстави охарактеризувати її як „війну із селянством“, яка у відповідь перетворювалася на „війну селянства з гетьманщиною“; ...для впорядкування аграрних відносин в Україні логічно б було шукати певного компромісу між поміщиками та селянами, а не підтримувати одну із сторін». Не заперечуючи проти «війни» між гетьманською владою та селянством, зауважимо, що вона була лише одним, до того ж не найбільш жорстоким етапом «війни» усього селянства з державою як такою, що почалася в 1917 р. і завершилася на початку 1920-х рр. Сучасні дослідники, як і українська інтелігенція початку минулого століття, часто розглядають селянство як винятково «жертву» кількох століть пригнічення, насильницькі дії якої по відношенню до поміщиків, чиновників і навіть представників інтелігенції можна виправдати недолугістю влади (Тимчасового уряду, УЦР, гетьманату, Директорії), яка не змогла вчасно й ефективно (тобто так, як хотілося б самим селянам) розв’язати аграрне питання. Історики критикують УЦР за утопізм соціалізаційних проектів і скасування приватної власності, викривають популізм більшовиків, які щонайкраще скористалися соціальними «інстинктами» селянства, і водночас визнають неправильність аграрної політики гетьмана, який намагався відновити приватну власність і зайняв пропоміщицьку позицію, а не змирився з «революційним» зрівняльним перерозподілом землі. Зазвичай провину за наростання селянського екстремізму покладають переважно на владу — неефективну соціалістичну, підступну комуністичну або контрреволюційну гетьманську (а в 1919 р. білогвардійську). Чи справді селяни були лише «жертвою»? Можливо, вони теж мають розділити провину за той хаос, який поглинув Україну в 1917—1921 рр.?

За даними І. Куташева, у вересні — жовтні 1917 р. сталося 849 селянських виступів, 90 % з яких являли собою захоплення майна, землі, худоби, продовольства й реманенту. У листопаді — грудні селянська боротьба за землю вийшла на новий рівень — захоплення фільварків, економій і маєтків. Селяни перейшли до масових погромів маєтків. У відповідь поміщики почали вдаватися до збройного опору, а селяни створювали охоронні дружини. Чому ці події не тягнуть на «війну»? Чи не тому, що перевага була однозначно на боці селян, а жертвами стали глитаї-поміщики? Чи, можливо, тому, що УЦР, шукаючи селянської підтримки, сама провокувала безладдя, обіцяючи соціалізацію землі? Але ж місцевим представникам влади УНР від того було не легше. У листопаді 1917 — січні 1918 рр. губерніальні та повітові комісари Правобережжя, начальники місцевих відділків міліції «криком кричали» про свою нездатність припинити погроми й просили Генеральний Секретаріат надіслати хоча б один підрозділ дисциплінованого війська для ліквідації безладів. Сотні таких звернень зберігаються в архівах.

У доповідній записці від 5 січня 1918 р. начальник Могилівської повітової міліції констатував: «Злочинність зростає, чесні селяни, які відмовляються грабувати поміщицьке добро, тероризовані ініціаторами й або приєднуються до грабіжників, або самі залишаються пограбованими... Влада, що складається з елементів права й примусу, втратила останню якість (силу примусу), стала однобокою й непотрібною». До кінця лютого 1918 р. в Україні селяни «конфіскували» 60 % поміщицьких маєтків.

Важко уявити, яку саме «компромісну» позицію, що влаштувала 6 селян, міг зайняти гетьман. Адже справа була не лише в де-факто перерозподіленій «революційним» шляхом землі, а й у тому, що селянство ще з 1917 р. припинило платити податки, ігнорувало владу, бойкотувало місцеве самоврядування, узагалі не сприймало приватну власність. «Натуралізація» сільського господарства призвела до зменшення посівних площ, у чому були вкрай незацікавлені не лише підписанти «Хлібного миру» Німеччина та Австро-Угорщина, а й будь-яка державна влада, до обов’язків котрої входило прохарчування жителів міст. При цьому селянство було основним платником податків, від якого залежало функціонування державних та громадських установ. Якби все це почалося після гетьманського перевороту, можна було б думати про опір саме «консервативній» владі, але те саме було за Тимчасового уряду та УЦР, яку взимку — навесні 1918 р. селянство вже просто ігнорувало.

Навряд чи могли знайти компроміс ті, хто мислив і діяв відповідно до хай навіть консервативного, але державного права, і ті, що жили у світі звичаєвого права. Тому проблема була значно ширша й складніша, ніж просто невдала земельна реформа: гетьманська влада спробувала за допомоги окупаційних військ встановити хоча б елементарний порядок: відновити дієву владу та самоврядування на місцях, змусити селян вносити податкові платежі, роззброїти населення, яке «про всяк випадок» приховало цілі арсенали рушниць, кулеметів та гармат (!).

Між іншим, каральні поміщицько-офіцерські загони з’явилися ще за часів УЦР. Запроваджувати надзвичайний військовий стан у місцевостях, які бойкотували здавання зброї, також почали ще за УЦР, як і поширювати чинність німецьких військово-польових судів на українських громадян. П. Захарченко зазначає, що гетьман намагався одразу ж після приходу до влади упорядкувати ситуацію з відшкодуванням збитків, завданих революційною «стихією». З 15 травня 1918 р. були запроваджені «Тимчасові правила», які базувалися на добровільності повернення відібраної власності, але нові «власники» майна віддавати його добровільно не збиралися, а засоби примусу не були передбачені. Окрім того, дослідники, які ґрунтовно порівняли проекти аграрних реформ усіх державних утворень на українських землях у 1917—1921 рр., вважають, що «за умови стабільної політичної ситуації плани земельної реформи уряду П. Скоропадського були економічно ефективними й психологічно прийнятними для селянства. Проте революційні обставини, коли навесні 1918 р. селяни фактично здійснили переділ землі, не сприяли прийняттю ними більш поміркованих варіантів розв’язання земельного питання»[6].

Між тим, у хаосі стихійних виступів і повстань літа 1918 р., очолюваних представниками різних політичних сил, проглядається спільна «ідеологія». А. Граціозі вважає, що вона базувалася на вигнанні окупаційних військ, захопленні й розподілі всієї землі; завершенні реквізицій і розвитку вільної торгівлі (але тільки на місцевому рівні, бо до «спекулянтів» з інших районів, особливо інших національностей, ставилися вороже); прагнення до сильної місцевої автономії («радянську владу» селяни розуміли як владу місцеву); утвердження місцевих культурних та релігійних традицій; вороже ставлення до сильної присутності держави. Таким чином, «містечкова» й антидержавна «програма» у зв’язку з присутністю іноземних військ і відповідно боротьбою з «чужоземним ярмом» набула національного й подекуди державницького відтінку.

Різноманітні програми та відозви повстансько-партизанських штабів та ревкомів часто єднала спільна вимога — повернення УЦР та «здобутків революції, викладених у 3 і 4 Універсалах». Але ж за два-три місяці до цього селянство індиферентно ставилося до УЦР. Можливо, вагомою причиною «ностальгії» за УЦР стало те, що вона була слабкою, безпорадною, не