Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

в мене нікого нема.

Либонь, тієї миті Ґегаловуд і пожалів мене, бо несподівано запросив до себе додому повечеряти.

— Приходьте сьогодні ввечері, письменнику. Побалакаємо про розслідування, попоїмо… З дружиною познайомитеся, — і, певне, щоб не луснути від надміру чемності, докинув своїм прикрим тоном: — Узагалі, задоволена буде переважно дружина. Вона вже бозна-відколи голову мені гризе, щоб я запросив вас додому. Мріє з вами познайомитися. Якісь дивні у неї мрії.

*

Родина Ґегаловудів мешкала в затишному будиночку в житловому кварталі на сході Конкорда. Сержантова дружина, Гелена, була геть не схожа на свого чоловіка: тоненька мила жіночка. Зустріла вона мене дуже привітно.

— Мені так сподобалася ваша книжка, — сказала вона. — То ви і справді ведете розслідування разом із Перрі?

Її чоловік буркнув, що ніякого розслідування я не веду, що головний він, а я впав йому на голову, щоб життя медом не здавалося. З’явилися дві донечки, гарнюні дівчата-підлітки, чемно привіталися зі мною і зникли в своїй кімнаті. Я сказав Ґегаловудові:

— Правду кажучи, в цьому домі я не подобаюся лише вам.

Він усміхнувся.

— Стуліть писок, письменнику. Стуліть, і гайда надвір, ковтнемо холодного пивця. Така гожа днина.

Ми довго сиділи з ним на терасі, зручно вмостившись у плетених кріслах і підливаючи собі пива з пластикової пляшки. Ґегаловуд був у костюмі, але на ногах мав розтоптані капці. Вечір був гарячий, десь на вулиці галасували дітлахи. У повітрі приємно пахло літом.

— У вас така красива родина, — сказав я.

— Дякую. А ви як? Дружина є? Діти?

— Ні, нема.

— Пес?

— Ні.

— Навіть пса нема? Вам, либонь, справді самотньо, письменнику… Спробую вгадати: ваше помешкання набагато більше, ніж вам треба. В моднячому кварталі Нью-Йорка. Величезна порожня квартира.

Я й не намагався заперечувати.

— Раніше мій агент приходив до мене дивитися бейсбол, — сказав я. — Ми з ним робили начос із сиром. Було добре. Та через усю цю халепу вже й не знаю, чи захоче він прийти до мене в гості. Від нього вже два тижні жодних звісток.

— Що, письменнику, страшно?

— Авжеж. Та найгірше те, що я не знаю, чого боюся. Я зараз пишу книжку про все це. Маю отримати за неї щонайменше мільйон доларів. Безсумнівно, вона матиме шалений успіх. Та в глибині душі я нещасливий. Що мені вдіяти, як гадаєте?

Він вражено зиркнув на мене.

— Ви питаєте про це в людини, яка заробляє п’ятдесят тисяч доларів на рік?

— Так.

— Не знаю, що вам сказати, письменнику.

— Якби я був вашим сином, що ви мені порадили б?

— Ви? Моїм сином? Мене зараз занудить. Підіть до психоаналітика, письменнику. Знаєте, в мене вже є син. Молодший за вас, йому двадцять років…

— Ти ба! Я й не знав.

Він понишпорив у кишені й дістав маленьку світлину, наклеєну на картон, щоб не пожмакалася. На ній був юнак у парадному мундирі морської піхоти.

— Ваш син військовий?

— Другий піхотний дивізіон. Його послали в Ірак. Пам’ятаю той день, коли він пішов служити. Тут на паркувальному майданчику торгового центру був пересувний призовний пункт. Для нього все було ясно. Він прийшов додому і сказав мені, що зробив вибір: кидає університет і йде воювати. Через одинадцяте вересня. У нього ті кадри весь час були перед очима. Я дістав карту світу і питаю: «І де ж той Ірак?». А він мені: «Ірак — там, де треба бути». Як гадаєте, Маркусе (він уперше назвав мене на ім’я), правду він казав чи ні?

— Хтозна.

— Так ото ж. Знаю одне: життя — це низка виборів, з якими потім доведеться миритися.

То був чудовий вечір. Я давно вже не відчував такої приязні й турботи. Після вечері ненадовго лишився сам на терасі: Ґегаловуд допомагав дружині прибирати зі столу. Запала ніч, небо було темне, мов чорнило. Я знайшов мерехтливий контур Великого Воза. Довкола панував спокій. Чутно було тільки, як співають цвіркуни. Коли Ґегаловуд повернувся, ми підбили підсумки розслідування. Я розповів, як Стерн дозволив Гаррі задурно мешкати в Гусячій бухті.

— Той самий Стерн, який мав зв’язок із Нолою? — запитав Ґегаловуд. — Дивно.

— Ви самі бачите, сержанте. Кажу вам: іще тоді хтось таки знав про Гаррі та Нолу. Гаррі мені розповідав, що того вечора, коли відбувався міський бал, він побачив на дзеркалі у вбиральні напис, — його назвали «трахальником дитини». До речі, а що з написом на рукописі? Коли будуть результати графологічної експертизи?

— Теоретично, наступного тижня.

— То незабаром про все дізнаємося.

— Я ретельно вивчив поліційний рапорт про зникнення Ноли, — помовчавши, сказав Ґегаловуд. — Той, що написав колишній начальник поліції Пратт. І там жодного разу не згадується ні Гаррі, ні Стерн.

— Дивно, адже Ненсі Геттевей і Тамара Квінн кажуть, що коли зникла Нола, вони розповіли Праттові про свої підозри щодо Стерна та Гаррі.

— Але рапорт підписав сам Пратт. Він знав і нічого не зробив?

— І що все це може означати? — запитав я.

Ґегаловуд спохмурнів.

— Що в нього теж міг бути зв’язок із Нолою Келлерґан.

— І в нього? Гадаєте, що… О господи… Начальник поліції Пратт і Нола?

— Перше, що ми зробимо завтра вранці, письменнику, це поїдемо до нього і запитаємо.

*

Вранці в четвер, 3 липня 2008 року, Ґегаловуд заїхав по мене до Гусячої бухти, й ми вирушили до Пратта додому, на Маунтін-драйв. Двері нам відчинив сам Пратт. Спершу він побачив лише мене і привітно сказав:

— Пане Ґольдмане, яким вітром вас занесло сюди? Подейкують, ви провадите власне розслідування…

Я почув, як Емі спитала, хто прийшов, і Пратт відказав: «Це Ґольдман, письменник». Потім помітив Ґегаловуда і буркнув:

— А, то це офіційний візит…

Ґегаловуд кивнув.

— Лише кілька запитань, — сказав він. — Розслідування застряло, і нам бракує певної інформації. Гадаю, ви розумієте.

Ми посідали у вітальні. Емі Пратт зайшла привітатися. Чоловік звелів їй не розводити теревенів, а йти поратися в садок; вона мовчки наділа капелюха і пішла давати лад гарденіям. Та сценка могла би видатися кумедною, якби не раптове напруження, що зависло у вітальні.

Я надав змогу вести допит Ґегаловудові. Він був путній полісмен і, попри зачаєну агресивність, добре знався на людській психології. Спершу він поставив декілька несуттєвих запитань, а потім попросив Пратта пригадати низку подій перед зникненням Ноли Келлерґан. Та Праттові швидко урвався терпець, і він заявив, що 1975 року вже писав рапорт про розслідування, тому нам залишається тільки прочитати його. І тоді Ґегаловуд пішов у наступ.

— Правду кажучи, читав я ваш рапорт, і він не переконав мене. Знаю, наприклад, що Тамара