Читати книгу - "Зона покриття"

опале листя й відчуваючи, як коле в правому боці, у роті з'являється присмак міді, а дихання виривається з хрипом із горла. Піднісши ліхтарик, спрямував його у гараж.

Порожньо. Питання в тому, добре це чи погано?

Коли він повернувся, то побачив промені ліхтариків Тома і Джордана, що рухалися у його напрямку трохи нижче по вулиці, і посвітив на двері чорного ходу. Від побаченого його серце завмерло. Клай стрімко злетів трьома сходинками на ґанок, спіткнувся і ледь не пробив рукою зовнішні двері, намагаючись зірвати зі скла записку. Вона трималася на одній лише тоненькій смужці скотча. Варто їм було прийти на годину чи навіть на півгодини пізніше, поривчастий нічний вітер зірвав би її і відніс далеко-далеко за пагорб. Йому хотілося прибити дружину за те, що вона не доклала жодних зусиль, щоб надійно її прикріпити (така недбалість була цілком у дусі Шарон), та було одне «але»: записку лишила не його дружина.

2

Підійшовши під'їзною доріжкою до будинку, Джордан став біля підніжжя сходів і спрямував промінь свого ліхтарика на Клая. За ним, важко дихаючи й здіймаючи сильний шурхіт листя, приплентався Том. Він став біля Джордана і навів свого ліхтарика на розгорнутий шматок паперу в руці Клая. А потім повільно перевів промінь на його ошелешене обличчя.

— Я геть забув про довбаний діабет її матері, — сказав Клай і простягнув їм записку, що була приклеєна скотчем до дверей. Том і Джордан прочитали її разом. 

Татусю!

Сталося жохливе, ти мабуть знаєш, сподіваюся ти нормально і прочитаєш це. Мітч Стайнман і Джордж Ґендрон зі мною, люди їдуть з глузду і ми думаємо це мобілки. Таточку ось найгірше, ми прийшли сюди бо я боявся. Я збирався розбити свою мобілку якщо я помилявся але я не помилявся, її немає. Мама її брала бо ти знаєш бабуся хвора і вона хотіла завжди бути в курсі. Мені треба йти Господи мині страшно, хтось вбив пана Кретські. Різні люди мертві і божевільні яку фільмі жахів але ми чули що люди збираються (НОРМАЛЬНІ люди) у муніципалітеті і ми йдем туди. Може мама вже там але Господи у неї був мій ТЕЛЕФОН. Тату якщо ти сюди доберешся БУДЬ ЛАСКА ЗАБЕРИ МЕНЕ.

Твій син,

Джон Гевін Ріддел

 Том дочитав до кінця, а тоді звернувся до Клая з такою чуйною обережністю в голосі, що налякала Клая набагато сильніше, ніж найлиховісніше передвістя.

— Тобі відомо, що люди, які зібралися тоді у муніципалітеті, мабуть, розійшлися хто куди, правда ж? Відтоді минуло десять днів, і світ за цей час пережив страшні потрясіння.

— Знаю, — відповів Клай. Очі щеміли, і він відчував, як його голос починає тремтіти. — І припускаю, що його мати, мабуть... — Він знизав плечима і зробив тремтячою рукою жест у темряву, де за засипаною зів'ялим листям доріжкою був світ, що котився під укіс. — Але, Томе, я мушу піти до ратуші, щоб пересвідчитися на власні очі. Може, вони залишили вісточку. Він міг залишити.

— Так, — кивнув Том. — Авжеж, мусиш. На місці ми вирішимо, як нам бути далі. — Його голос все ще був сповнений невимовного співчуття й смутку. Клаю навіть хотілося, щоб він розреготався і сказав щось на зразок: «Припини, не будь дурником. Ти ж не думаєш, що коли-небудь побачиш його знову? Чорт, подивися довбаній реальності у вічі».

Джордан читав записку вдруге, а може, й у третій чи четвертий раз. Навіть незважаючи на горе, Клаю хотілося вибачитися перед Джорданом за граматичні помилки і поганий стиль Джонні... нагадати хлопчику, що його син писав у жахливому стані стресу, дряпав записку на коліні, присівши на ґанку, і поки він це робив, його друзі стояли й дивилися на хаос, який вирував унизу.

Джордан нарешті опустив записку і спитав:

— Який твій син на вигляд?

У Клая ледь не зірвалося з язика питання, чому він цікавиться, але він вирішив не ставити його. Бо не хотів знати. Принаймні поки що.

— Джонні майже на фут нижчий за тебе. Приземкуватий. З темно-каштановим волоссям.

— Не худенький? Не білявий?

— Ні, цей опис більше нагадує його друга Джорджа. Джордан і Том перезирнулися. Погляди були сумними, але Клай побачив у них ще й полегшення.

— Що? — спитав він. — Що таке? Скажіть мені.

— На тому боці вулиці, — відповів Том. — Ти не помітив, тому що біг. За три будинки звідси лежить мертвий хлопчик. Худенький, білявий, з червоним рюкзаком...

— Це Джордж Ґендрон, — сказав Клай. Він пам'ятав червоний ранець Джорджа не гірше за синій рюкзак Джонні з наліпками, що відбивали світло. — Вони з Джонні в четвертому класі зробили макет пуританського села. Це був їхній проект на урок історії. Обидва отримали найвищі оцінки. Не може бути, щоб Джордж помер.

Але хлопчик швидше за все був мертвий. Клай сів на ґанку, який звично зарипів під його вагою, і затулив обличчя руками.

 3

Ратуша розташовувалася на перехресті Понд та Міл-стрит, перед міським парком і водоймищем, від якого й пішла назва цього маленького села[39]. На автостоянці було майже порожньо, за винятком місць, заброньованих для машин працівників, тому що обидві вулицi, що вели до великої будівлі у вікторіанському стилі, були заблоковані покинутими автомобілями. Люди під'їздили якомога ближче, а далі йшли пішки. Тим, хто прибув запізно (як, наприклад, Клай, Том та Джордан), пробиратися довелося довго. За два квартали від муніципалітету автомобілі стояли навіть на газонах перед будинками. Півдюжини будинків згоріли. Деякі ще й досі жевріли.

Клай накрив труп хлопчика на Лівері-лейн (це справді був Джордж, друг Джонні), але для безлічі роздутих тіл, що розкладалися (на них вони натрапили, повільно бредучи до муніципалітету Кент-Понда), нічого зробити не міг. Їх були сотні, але в темряві Клай не впізнавав нікого. І, можливо, не впізнав би й у світлі дня. Круки за ці півтора тижні попрацювали добряче.

Подумки він постійно повертався до Джорджа Ґендрона, який лежав долілиць у купі закривавленого листя. У своїй записці Джонні згадав, що з ним був не тільки Джордж, але й Мітч, іще один близький друг із сьомого класу. Тож, хай там що трапилося з Джорджем, відбулося це після того, як Джонні прикріпив записку до дверей і вони втрьох пішли з будинку Рідделів. І оскільки на закривавленому листі лежав тільки Джордж, то