Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

погляду. Обидва забризкані кров’ю. Сталевий наплічник одного мав на собі слід від удару, що аж поставив краї бляхи сторчма. Голову іншого було обв’язано шматтям, крізь яке сочилася кров.

— Усе в порядку, Зігрін?

— Цікаво, — видихнув ґном, — чому б то всі про те питають?

Барклай Ельс розвернувся, знайшов корнета поглядом й уп’явся в того очима.

— То як, наймолодший сину Анзельма? — вигарчав. — Король і конетабль наказують, аби ми до них прийшли і їм допомогли? Ну то розплющ очі, корнетику. Буде на що подивитися.

* * *

— Холера! — гарикнув Расті, відстрибуючи від столу й вимахуючи скальпелем. — Чому? Суча мати, чому так мусить бути?

Ніхто йому не відповів. Марті Содерґрен тільки розвела руками. Шані схилила голову, Іола шморгнула носом.

Пацієнт, який щойно помер, дивився вгору, а очі мав нерухомі та склисті.

* * *

— Бий-убивай! На погибель сучим синам!

— Ану рівно! — гарчав Барклай Ельс. — Рівний крок! Тримати стрій! І купно! Купно!

«Не повірять мені, — подумав корнет Обрі. — Ніколи мені не повірять, як стану про те розповідати. Той чотирикутник б’ється в повному оточенні… З усіх боків напирає кавалерія, його шарпають, січуть, товчуть і колють… А той чотирикутник іде. Іде, рівний, зімкнутий, щит до щита. Іде, топчучи й переступаючи через трупи, відпихає кінноту, відпихає елітну дивізію «Ард Фейнн»… І йде.

— Бий!

— Рівний крок! Рівний крок! — гарчав Барклай Ельс. — Тримати стрій! Пісню, суча ваша мати, пісню! Нашу пісню! Уперед, Магакам!

З кількох тисяч ґномських глоток вирвалася славетна магакамська бойова пісня:

Хоооууу! Хоооууу! Хоу!

Чекай-но, клієнте,

Бо прийде момент!

Розвалим бордель

Аж до фундаменту!

Хоооууу! Хоооууу! Хоу!

— Бий, Вільна Компаніє! — у громовий ґномів спів увіткнулося, наче тонкий, гранчастий клинок мізерикорда, високе сопрано Юлії Абатемарко.

Кондотьєри, вихоповшись зі строю, контратакували атакуючу чотирикутник кінноту. Був то хід по-справжньому самовбивчий: на позбавлених охорони ґномських пік, алебард і ростових щитів найманців ударила вся сила нільфгардського натиску. Стукіт, крики й виск коней змусили корнета Обрі мимоволі зіщулитися в сідлі. Хтось ударив його по спині — хлопець відчув, як разом із кобилою, зажатою у тісняві, суне він у керунку найбільшої сутички й найстрашнішої різанини. Корнет міцно вхопився за руків’я меча, що раптом видався йому слизьким і на диво незручним.

За мить, винесений за лінію щитів, він уже рубав навколо себе, наче навіжений, і, як навіжений, волав на все горло.

— Ще раз! — почув він дикий крик Солодкої Вітрогонки. — Ще одне зусилля! Витримайте, хлопці! Бий-убивай! За дукат, що, як сонце, сяє! До мене, Вільна Компаніє!

Нільфгардський вершник без шолома, зі сріблястим сонцем на плащі вдерся в стрій, здійнявся на стременах, страшенним ударом бойової сокири повалив ґнома разом із ростовим щитом, розвалив голову другому. Обрі розвернувся в сідлі й втяв навідліг. Від голови нільфгардця відлетів чималий шматок із волоссям, а сам він гепнувся на землю. У той самий момент корнет також отримав чимось у голову і звалився із сідла. Тіснява призвела до того, що внизу він опинився не відразу, а кілька секунд висів, тоненько кричачи, між небом і землею, між боками двох коней. І хоча аж по горло наївся він страху, болю скуштувати не встиг. Коли впав, підкуте копито майже відразу розчавило йому череп.

* * *

Через шістдесят п’ять років бабця, яку розпитували про той день, про бреннське поле, про чотирикутник, що йшов до Золотого ставка по трупах приятелів і ворогів, усміхнулася, ще сильніше зморщивши поморщене й темне, наче чорнослив, обличчя. Роздосадувана, — а може, тільки вдаючи досаду, — махала тремтячою, кістлявою, страшенно покрученою артритом рукою.

— Жодним чином, — мимрила, — жодна зі сторін не могла здобути перевагу. Ми були всередині. В оточенні. Вони — назовні. І ми просто вбивали одне одного. Вони — нас, ми — їх, кхе-кхе-кх… Вони — нас, ми — їх…

Бабця ледь опанувала напад кахикання. Ті зі слухачів, які стояли поближче, побачили на її щоках сльози, що ледь торували собі шлях між зморшками й старими шрамами.

— Були вони настільки ж мужніми, як і ми, — бурмотіла бабуся, яка колись звалася Юлією Абатемарко, Солодкою Вітрогонкою з Вільної Кондотьєрської Компанії. — Кхе-кхе… Були ми однаково мужніми. Ми й вони.

Бабця замовкла. Надовго. Слухачі її не підганяли, бачачи, як вона всміхається спогадам. Своїй славі. Затуманеним в імлі непам’яті обличчям тих, хто тоді славетно загинув. Обличчям тих, хто тоді славетно вижив. Для того, аби пізніше підло вбили їх горілка, наркотики й туберкульоз.

— Ми були однаково мужніми, — закінчила Юлія Абатемарко. — Жодна зі сторін не мала сил, аби бути більш мужньою. Але ми… Ми зуміли залишатися мужніми на мить довше.

* * *

— Марті, я дуже тебе прошу, дай нам іще трохи тієї твоєї чудової магії! Ще трішечки, хоча б десять хвилинок! Маємо в череві того нещасного один великий гуляш, до того ж приправлений силою-силенною дротяних кілець із кольчуги! Я нічого не можу зробити, коли він ото так смикається, наче риба, яку патрають! Шані, грець йому, тримай гаки! Іоло! Спиш, заразо? Затиск! Заааатиск!

Іола важко зітхнула, ледь зуміла проковтнути слину, якої був у неї повен рот. «Зараз я зомлію, — подумала. — Не витримаю, не витерплю цього довше, цього смороду, тієї жахливої суміші запахів крові, блювоти, калу, сечі, вмісту кишок, поту, страху й смерті». Я не витримаю довше цього жахливого крику, цього виття, цих закривавлених слизьких рук, що чіпляються за мене так, наче я й справді є їхнім порятунком, їхньою втіхою, їхнім життям… Не витерплю я безглуздості того, що ми робимо. Бо це безглуздо.

Я не винесу втоми та зусилля. Усе ще несуть нових… І нових…

Я не витримаю. Зблюю. Зомлію. Буде сором…»

— Хустку! Тампон! Затиск для кишки! Не той! М’який затиск! Пильнуй, що ти робиш! Іще раз так помилишся, і я гепну тебе в той твій рудий лоб! Чула? Гепну в той твій рудий лоб!

«Велика Мелітеле. Допоможи мені. Допоможи мені, богине».

— Ну, прошу! Відразу краще пішло! Ще один затиск, жрице! Клема на нутрощі! Добре! Добре, Іоло, так тримай! Марті, витри їй обличчя й очі. І мені також…

* * *

«Звідки той біль? — подумав конетабль Ян Наталіс. — Що в мене так болить? Ага. Стиснуті кулаки».

* * *

— Ми їх доріжемо! — крикнув, потираючи руки, Кес ван Ло. — Доріжемо їх, пане фельдмаршале! Фронт тріщить на стику, вдаримо! Вдаримо не зволікаючи, і — Великим Сонцем клянуся — вони зламаються! Розбіжаться!

Менно Коегорн нервово закусив ніготь, зрозумів, що на нього дивляться, і