Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

причому багато років. Коней і собак, які можуть відчути його справжню природу, обманює запахом трав, які він завжди має при собі. Але мій медальйон також на нього не реагує, хоча повинен. Повторюю, його не можна міряти звичайною міркою. Про решту запитайте його самі. То наш товариш. Не повинно між нами бути недомовок, а тим більше взаємної недовіри й побоювань. Повертаємося у табір. Допоможіть мені із цим хмизом.

— Ґеральте?

— Що, Любистку?

— Якби… Ну, я питаю чисто теоретично… Якби…

— Не знаю, — відповів він чесно й щиро. — Не знаю, чи зумів би я його вбити. А насправді — волів би й не намагатися.

* * *

Любисток узяв близько до серця пораду відьмака, тож постановив вирішити усі неясності й розв’язати сумніви. Зробив те, ледь вони вирушили у подальший шлях. Зробив те із властивим тактом.

— Мільво! — крикнув раптом під час їзди, дивлячись на вампіра. — Ти могла б зі своїм луком рушити наперед, підстрелити якогось кабанця чи оленя. Досить уже мені, зараза, ожини та грибів, риби й беззубок. З’їв би я для різноманітності шматочок справжнього м’яса. А ти як, Регісе?

— Пробач? — вампір підняв голову від шиї коня.

— М’ясо! — повторив чітко поет. — Підмовляю Мільву пополювати. З’їв би ти свіжого м’яса?

— З’їв би.

— А крові, свіжої крові попив би?

— Крові? — Регіс ковтнув слину. — Ні. Якщо йдеться про кров — то дякую. Але ви, якщо маєте бажання, не стримуйтеся.

Ґеральт, Мільва й Кагір зберігали важке, гробове мовчання.

— Я знаю, у чому справа, Любистку, — повільно сказав Регіс. — І нехай же я тебе заспокою. Я вампір, авжеж. Але крові я не п’ю.

Мовчання стало важким, наче свинець. Але Любисток не був би Любистком, якби змовчав також.

— Хіба ти погано мене зрозумів, — сказав він удавано безтурботно. — Не йдеться мені про…

— Я не п’ю кров, — урвав його Регіс. — Здавна. Відвик.

— Як це — відвик?

— Звичайно.

— Я й насправді не розумію…

— Вибач. Але то особиста справа.

— Але…

— Любистку! — відьмак не витримав, розвернувся у сідлі. — Регіс мить тому сказав тобі, аби ти пішов на хрін. Тільки що зробив те ввічливо. Будь ґречним, стули нарешті пельку.

* * *

Утім, посіяне зерно неспокою і сумнівів проросло й зійшло. Коли затрималися вони на ночівлю, атмосфера все ще була важкою і напруженою, і не послабила її навіть підстрелена Мільвою над річкою жирна казарка, яку вони обліпили глиною, спекли і з’їли, дочиста обгризаючи навіть найменші кісточки. Придавили голод, але неспокій залишився. Розмова не клеїлася, не дивлячись на титанічні зусилля Любистка. Балаканина поета перетворилася на монолог настільки очевидно, що нарешті й він сам те помітив і заткнувся. Гробову тишу, що запанувала біля вогнища, порушувало лише хрупотіння жованого кіньми сіна.

Незважаючи на пізню пору, якось ніхто не мав бажання спати. Мільва гріла воду у підвішеному над вогнем казанку й розпрямляла зам’яті пера на стрілах. Кагір лагодив порвану застібку чобота. Ґеральт стругав паличку. А Регіс обводив очима усіх по черзі.

— Ну добре, — сказав нарешті. — Бачу, що цього не уникнути. Здається, я вже давно повинен був вам пояснити певні справи…

— Ніхто від тебе того не вимагає, — Ґеральт кинув до вогнища кілочок, що його довго й турботливо вистругував, і підвів голову. — Я не потребую твоїх пояснень. Я старомодний тип, якщо простягаю комусь руку й вважаю його за компаньйона, то це для мне значить більше, аніж контракт, укладений у присутності нотаріуса.

— Я також старомодний, — відізвався Кагір, усе ще схилений над чоботом.

— Інших звичаїв нє знаю, — сухо сказала Мільва, стромляючи чергову стрілу у пару, що піднімалася від казанка.

— Балаканиною Любистка не переймайся, — додав відьмак. — Уже такий він є. А нам ані звірятися, ані пояснювати щось ти не мусиш. Ми ж тобі також не звірялися.

— Утім, я думаю, — посміхнувся легенько вампір, — що ви захочете вислухати те, що я хочу сказати, аж ніяк до того не змушувані? Відчуваю потребу в щирості щодо осіб, до яких я простягаю руку і приймаю їх як компаньйонів.

Цього разу ніхто не відізвався.

— Почати потрібно з того, — сказав за хвильку Регіс, — що безпідставними є усі побоювання, що можуть пов’язуватися із моєю вампірською натурою. Я ні на кого не кинуся, не підкрадуся вночі, аби всадити зуби у шию сплячого. І не йдеться тільки про моїх товаришів, до яких я ставлюся не менш старомодно, ніж інші старомодні, які тут присутні. Я не торкаюся крові. Взагалі й ніколи. Я відвик від неї, коли вона стала для мене проблемою. Серйозною проблемою, яку мені непросто було вирішити.

— Проблема, — продовжив він, помовчавши, — насправді проявилася і набула поганих рис цілком, так би мовити, за підручником. Уже в молоді роки я любив… гммм… побавитися у добрій компанії, й у тому, врешті-решт, я мало чим відрізнявся від більшості своїх ровесників. Ви знаєте, як воно буває, і самі ви були молодими. Втім, серед вас існує система заборон й обмежень: батьківська влада, опікунство, старшина та командири, врешті-решт — звичай. Серед нас такого немає. Молодь має повну свободу й користується нею. І створює власні зразки поведінки, дурнуваті, треба розуміти, і по-справжньому молодіжні по своїй дурнуватості. Не нап’єшся? А чи ти не вампір? Не п’єш? То не запрошуйте його, псує усі веселощі! Я псувати веселощі не хотів, а можливість втрати прихильність товаришів мене лякала. Ну й були ж веселощі. Гулянка і сваволя, п’янка та мочиглотку, у кожну повню літали ми по селах і пили, з кого попало. Найпаскуднішу, найгіршого ґатунку… гммм… рідину. Не було нам різниці з кого, аби… гммм… гемоглобін… Без крові ж немає веселощів! До вампірок теж якось сміливості не мали, якщо перед тим не ковтнути.

Регіс замовк, замислився. Ніхто не коментував. Ґеральт відчував, як у ньому самому росте страшезне бажання випити.

— Ставало все бурхливіше, — продовжив вампір. — І в міру того, як воно продовжувалося, усе гірше. Інколи, коли я йшов у розгул, то по три-чотири ночі не повертався до крипти. Смішна раніше кількість… напою позбавляла мене контролю, що не перешкоджало мені продовжувати гулянку. Колеги — як колеги. Одні по-дружньому вгамовували, тож на