Читати книгу - "Зима наближається"

малайзійський «боїнг». Після того ж вона має говорити лише про вартість 298 життів.

Із вторгненням у Східну Україну російських військ та танкових колон український уряд звернувся до вільного світу по допомогу. Після того, як протестувальники Євромайдану здобули перемогу, заплативши за неї кров’ю, українці сподівалися, що цей вільний світ прийме їх і захистить як одного зі своїх членів. Натомість лідери вільного світу намагалися лише дійти згоди щодо правильної термінології, щоб зняти із себе моральну відповідальність за надання такого захисту. Путінське вторгнення в суверенну європейську країну стало в них «нападом», тоді як анексія Криму (пам’ятаєте Крим?) стала «незаперечним отриманням» замість аншлюсу. Що ж до цивільного авіалайнера, то зійшлися на тому, що він був збитий підтримуваними Росією й озброюваними Росією (та що вже там, російськими) військами в Східній Україні. Попри 298 жертв, гнів швидко розвіявся в люб’язних дискусіях про те, чи варто розслідувати це як злочин, військовий злочин або взагалі не варто.

Цей словник боягузтва, розроблений Берліном і Вашингтоном, є так само ганебним, як породжувана путінським режимом пропаганда, де чорне називається білим, та ще більш небезпечним. Москві навіть не потрібні димові завіси, коли багато хто сам готовий заплющувати на все очі. З одного боку, путінська брехня є очевидною й передбачуваною. З другого ж, — європейські лідери та Білий Дім навіть більше за Кремль прагнуть робити вигляд, що конфлікт в Україні є локальним, а тому тут достатньо примарних обіцянок, які дають із дуже безпечної відстані. 1946 року Джордж Орвелл у своєму есе з мовних питань, ще до початку роботи над романом «1984» (безумовно, не збіг), сказав про це так: «Але якщо думка спотворює мову, то мова також може спотворювати думку». Західна риторика умиротворення створює самозміцнювальну петлю розумового й морального спотворення. Якщо казати правду зараз, це означатиме зізнатися в брехні протягом багатьох попередніх місяців. Тому західним лідерам і знадобилися роки, — і ця війна, — щоб нарешті визнати, що Путін не належить до Великої сімки.

У вересні 2014 року новий президент України Петро Порошенко зустрівся з президентом США Обамою у Вашингтоні, але подальша заява Обами не виявила найменшої ознаки його готовності визнати реальний стан речей. Загальні побажання щодо «мобілізації міжнародної спільноти»[85] були доволі поганими ще тоді, коли все це лише починалося. Чути ж їх знову, коли українські міста й села захоплюють російські війська, було просто обурливо. Я запропонував тоді, щоб Порошенко надів на ту зустріч футболку зі словами «Це війна, дурню». Поки російські танки та артилерія відтісняли українські війська, які програвали їм за чисельністю, наполеглива мантра Обами, що в Україні не може бути військового розв’язку, усе більше здавалася маренням. Немає часу вчити плавати людину, яка вже тоне.

Зрештою, Сполучені Штати, Канада й навіть Європа таки відповіли на путінську агресію, це правда. Але вони завжди були на кілька кроків позаду, завжди діяли лише після того, як вичерпається стримувальний потенціал кожної конкретної дії. Потужні санкції й чітка демонстрація підтримки територіальної цілісності України, які я рекомендував тоді, мали б реальний вплив, коли Путін пішов на Крим у лютому й березні. Сигнал про те, що можуть бути реальні наслідки, міг би розколоти його еліти, щойно ті задумалися б про втрату своїх дорогоцінних активів по обидва боки Атлантики.

Постачання оборонного військового озброєння у квітні й травні могло б попередити вторгнення, яке ще тільки починалося, або хоча б суттєво збільшити його вартість, таким чином зробивши російську громадськість чинником процесу прийняття рішень Кремлем. На жаль, тих, хто, як і я, закликав надати таку допомогу в той час, називали розпалювачами війни, а творці політики знову шукали діалогу з Путіним. Та війна все одно почалася, як це завжди буває в умовах загальної слабкості й відсутності адекватного стримування.

Як один із піонерів цієї аналогії та загрозливих паралелей, я відчуваю іронію долі в тому, як швидко порівняння Путіна з Гітлером у пресі почали сприймати не як скандал, а як кліше. Безумовно, путінська зарозумілість і мовлення все більше й більше нагадували Гітлера, як і винагороди, які він здобував із їхньою допомогою. За це Путін може подякувати надлишку сьогодні при владі чемберленів і відсутності на горизонті черчиллів. Війна випливає зі слабкості, а не із сили.

Поки Путін колекціонує свої тріумфи без спротиву, поки це вдається йому легко, він здобуває все більше підтримки. Він захопив Крим майже без єдиного пострілу. Він наводнив Східну Україну своїми військовими, найманцями та зброєю, тоді як Європа лише тремтіла. Олігархи, які могли б натиснути на Путіна на початку його української авантюри, тепер є фінансистами війни без можливості елегантного виходу. Було вже спалено стільки мостів, що точок тиску на Кремль тепер значно важче дістатися.

Ганебний провал двох мирних угод, підписаних у Мінську, довів, що лідери вільного світу просто відмовляються визнати, що з Путіним не можна домовлятися, як вони роблять це між собою. Тут немає взаємовигідної справи, як зазвичай. Він експлуатує та порушує будь-яку домовленість і не відчуває жодних зобов’язань дотримуватися норм права або прав людини всередині чи ззовні Росії. Путін — це безнадійно, і Росія також буде безнадійною, поки він не піде. Із самого початку було помилкою поводитися з Путіним так само, як із будь-яким іншим лідером держави, але тепер виправдань більше немає.

Путін не забереться сам і не буде викинутий з України, допоки переконливі загрози його владі не призведуть до розколу серед його еліти й радників. Наразі вони просто не мають жодного стимулу ставати проти нього. Путін захищає їх і їхні активи, тоді як вільний світ, у якому їм так подобається жити, не зробив жодного кроку, який міг би нарешті змусити їх обирати між своїми статками та Путіним. Зміна цих розрахунків є єдиним невійськовим способом захистити Україну й будь-яку іншу державу, куди Путін надумає вдертися в пошуках нових ворогів, щоб згодувати їх пропагандистській машині, на якій тримається його влада всередині країни.

Обама ж та європейські лідери все ще намагаються грати за правилами, навіть після того, як Путін роздер збірку цих правил і кинув шматки їм в обличчя. Запровадження санкцій проти кількох його політичних приспішників сприймається вже неначе жарт, і кремлівські еліти мають повне право з нього сміятися. Треба нарешті взяти на озброєння фразу з книги під дуже вдалою назвою «Уся президентська рать» — «Слідуй за грошима!». Потрібно запровадити санкції проти еліт, які підтримують Путіна, узятися за родичів, яких вони використовують, щоб