Читати книгу - "Бібліотека душ"

І, авжеж, мені є якесь… — Він ніяково прокашлявся. — Сама подумай: це ж завдяки мені ти не сидиш зараз у камері. Діти, ну скажіть їм!

— Пан Бентам нам дуже допоміг, — визнав я, хоч і не дуже хотілося встрявати у сварку брата й сестри.

— У такому разі дуже вдячна, — холодно промовила пані Сапсан. — Я подбаю про те, щоб до Ради імбрин донесли звістку про ту роль, яку ти відіграв у цій сутичці. Можливо, тобі навіть пом’якшать вирок.

— Вирок? — Емма гострим поглядом зиркнула на Бентама. — Який вирок?

Він скривився.

— Вигнання. Ви ж не думаєте, що я жив би в цій дірі, якби мені були раді деінде? Мене підставили, несправедливо звинуватили в…

— …змові, — закінчила за нього пані Сапсан. — Співпраці з ворогом. Зрада за зрадою.

— Альмо, я діяв як подвійний агент, щоб вивідати в нашого брата інформацію. Я ж тобі пояснював! — скиглив Бентам, простягаючи руки, немов якийсь злидар. — Ти знаєш, що в мене є всі причини ненавидіти Джека!

Пані Сапсан зробила застережний жест обома руками, щоб він замовк. Вона вже чула цю історію і не хотіла слухати знову.

— Коли він зрадив твого діда, — сказала вона, звертаючись до мене, — чаша терпіння переповнилася.

— То було випадково, — ображено сахнувся Бентам.

— А що сталося з суулом, який ти з нього видобув? — спитала пані Сапсан.

— Його ввели піддослідним!

Але імбрина заперечно похитала головою.

— Ми перевірили твій експеримент. Їм ввели суул від свійських тварин, а це може означати лише одне. Ти залишив Ейбову душу собі.

— Твої звинувачення абсурдні! — закричав Бентам. — То про це ти сказала Раді? Це тому я тут гнию? — Я не міг розібрати, він щиро здивувався чи просто добре грає. — Я знав, що ти вважаєш загрозою для себе мій інтелект і надзвичайні лідерські здібності. Але те, що ти впадеш так низько, щоб усунути мене з дороги… ти знаєш, скільки років я вже борюся з лихом вживання амброзії? Що, на Бога, я міг зробити з суулом того бідолахи?

— Те саме, що наш братик хоче зробити з юним паном Портманом, — сказала пані Сапсан.

— Я ці твої закиди навіть заперечувати не буду, забагато честі. Бажаю тільки, щоб цей туман у тебе в голові розвіявся і ти зрозуміла правду: Альмо, я на твоєму боці. І завжди був.

— Ти завжди на тому боці, де тобі вигідно бути.

Бентам зітхнув і подивився на нас із Еммою поглядом засудженого до страти на шибениці.

— Прощавайте, дітки. Познайомитися з вами було надзвичайно приємно. Я повертаюся додому; на те, щоб урятувати всі ваші життя, пішло забагато сил як на такого старого й немічного чоловіка. Але я сподіваюся, що одного дня, коли ваша директриса схаменеться, ми зустрінемося знову.

Він торкнувся краю капелюха, і вони з ведмедем, прокладаючи собі шлях через юрбу дивних, вирушили назад у бік вежі.

— Театральна вистава, — пробурчав я, хоча мені стало навіть трохи його шкода.

— Імбрини! — гукнула пані Сапсан. — Нагляньте за ним.

— А він правда вкрав Ейбову душу? — спитала Емма.

— Без доказів ми не можемо мати певності, — відповіла пані Сапсан. — Але решта його злочинів, разом узятих, заважать на більше, ніж пожиттєве вигнання. — Коли вона провела його поглядом, з її обличчя зник кам’яний вираз і його вираз пом’якшився. — Завдяки своїм братам я вивчила один непростий урок. Ніхто не в змозі завдати тобі більшого болю, ніж люди, яких ти любиш.

* * *

Вітер змінив напрямок, і ось уже хмара попелу, що посприяла витворам під час утечі, рушила в наш бік. Вона налетіла швидше, ніж ми встигли відреагувати, повітря враз стало колючим, і згасло денне світло. Звідусіль залопотіли крила — то імбрини обернулися й полетіли у височінь, здіймаючись над бурею. Мій порожняк упав на коліна, схилив голову й затулив лице двома вільними язиками. Він звик до попільних штормів, а от наші друзі зовсім не знали, як під час них поводитися. Я чув, що вони панікують у темряві.

— Залишайтеся на місцях! — прокричав я. — Скоро минеться!

— Позатуляйте носи й роти сорочками, дихайте крізь них, — розпорядилася Емма.

Та коли буря стала потроху вщухати, на протилежному боці мосту я розчув щось таке, що волосся на потилиці піднялося дибки. Три баритони виводили пісню, рядки якої переривалися глухими ударами й стогонами.

— Так — перестуку молотків!..

Хрясь!

— Так — перегуку гвіздків!

— А-а-ай, ноги!

— Як весело збивати шибеницю!..

— Пустіть, пустіть!

— …довічну розраду всіх вішальників!

— Прошу, не треба! Я здаюся!

Попіл потроху розвіювався, і з нього виникли Шарон та троє його кремезних двоюрідних братів, кожен тягнув за собою переможеного витвора.

— Усім доброго ранку! — гукнув Шарон. — Нічого не загубили?

Продираючи очі від попелу, наші друзі побачили результат його праці й розвеселилися.

— Шароне, ти неймовірний! — радісно закричала Емма.

Імбрини вже сідали на землю навколо нас і перетворювалися на людей. Коли вони швиденько вбиралися в cкинутий одяг, ми шанобливо не відводили поглядів од витворів.

Раптом один з них вирвався з міцної хватки рук, які його тримали, й побіг. Та замість рушити за ним, тесляр спокійно вибрав на поясі маленький молоток, вперся ногами в землю і жбурнув. Плавно обертаючись у повітрі, молоток летів прямісінько в голову витворові, але досконалий момент влучання було зіпсовано, коли витвір пригнувся й кинувся до навалених на узбіччі відходів. Він саме збирався пірнути в проміжок між двома хижами й зникнути, але раптом у дорозі розверзлася тріщина, і витвора поглинуло жовте полум’я, що звідти вирвалося.

Видовище було препаскудне, але всі звеселилися й заухкали.

— От бачите, — настановчо промовив Шарон. — Їх сам Акр хоче здихатися.

— Це прекрасно, — кивнув я, — але як щодо Коула?

— Погоджуюсь, — сказала Емма. — Якщо ми його не зловимо, жодна перемога не матиме значення. Правда ж, пані Сапсан?

Я роззирнувся навколо, та директриси ніде не було. Емма також пошукала її поглядом у натовпі.

— Пані Сапсан? — із панікою в голосі покликала вона.

Я наказав порожнякові випростатися, щоб можна було краще розгледіти.

— Хто-небудь бачить пані Сапсан? — прокричав я. Тепер уже всі почали роздивлятися, позирати на небо (ану ж як вона стала птахом і полетіла?), на землю (ану ж як приземлилася, та ще не обернулася людиною?).

І тут наші занепокоєні розмови розітнув високий тріумфальний крик.

— Діти, можете більше не шукати! — Спочатку я не міг зрозуміти, звідки лине той голос. А він тим часом вів далі: — Виконуйте мої накази, і вона не постраждає.

А потім я побачив, як з-під гілля маленького почорнілого від попелу деревця одразу за брамою