Читати книгу - "Твердиня"

котрі знають ціну показним учинкам. Левку чомусь спав на думку ексцентричний португальський футбольний тренер Жозе Моурінью. Такий самий зверхній, зарозумілий і… харизматичний. Вони навіть зовні схожі. — Я страшенно перепрошую, друзі, що забираю ваш дорогоцінний час. Мені прикро через те, що затримую вас, не даючи насолоджуватися красою джунглів такої прекрасної днини. Я не мав на меті відволікати вас від тих милих дурниць, якими ви займались у тропічному лісі. — Тут він покосився на ногу Семена. — Чесно. Але так уже склалося, що наші шляхи перетнулись, і я попрохав привести вас сюди, оскільки хочу почути відповідь на одне… дуже… просте… запитання… — Останні слова він чеканив неначе пресом.

Чоловік подивився собі під ноги, поворушив губами, пройшовся кілька кроків в один бік, повернувся назад. Вирішивши, що витримав достатню паузу, він схилився над Левком (сприйнявши його за головного) і, не розчепивши долонь, прокричав простісінько хлопцю в обличчя:

— ВИ ХТО, БЛЯДЬ, ТАКІ?!

Левко спостерігав, як просто над його носом губи чоловіка витягнулись у тонкі риски, оголивши пожовтілі від віку зуби. Зуби були нерівними, але щільними, і — на диво — з рота не поперло неприємним запахом. Сивочолий слідкував за собою.

Левко закрутив головою, шукаючи підтримки. Зачепив поглядом Семена.

— Сьома, что дєлать? — заговорив російською.

— Ей! Дивись! Дивись! — схопився карлик, побачивши, що полонені перемовляються незнайомою йому мовою. — Не дозволяй їм!

Плоскоголовий рвонув уперед, наміряючися зацідити Левку в писок. Він говорив англійською з нестерпним акцентом.

— Нехай порадяться, — жестом спинив його чоловік.

Невдоволено випнувши щелепу, коротун відступив.

Росіянин ворухнувся, намагаючись послабити пута і разом з тим не рухати ногу:

— Розказуй усе як є.

— Ти певен?

— Що це змінить, Лео? Для чого нам вигадувати?

— Добре.

Левко стулив рота, перевівши погляд на сивочолого. Той незворушно чекав, зігнувши пальці на лівій руці і вивчаючи нігті. Черговий гіперболізований сценічний жест. Недоросток хмурився за його спиною.

Левко довго збирався з думками. Поняття не мав, з чого почати. В останню мить йому перешкодив Сьома, обізвавшися своїм фірмовим «я-знаю-що-кажу» тоном (російською):

— Тільки не розповідай їм про Яна.

— Чому? — Українець звів брови, намагаючись осягнути, що б це могло значити, і тієї ж миті високий чоловік підступив до нього.

— Нізащо не згадуй про Яна, — жорстко відкарбував Семен.

— Гаразд. Поговорили і досить, — урвав їх сивочолий. — Почнемо заново, згода? — Він схилив голову і вдавано приязно підморгнув Левку. — Моє ім’я Джейсон Х’юз-Коулман, я археолог, підприємець і експериментатор. Паспорт у мене американський, хоча сам вважаю себе громадянином світу. — Чоловік звів брови і розвів долоні, показуючи: ось я весь перед вами — бачите, який чесний.

Левко задумався, що означає «експериментатор» — над чим він експериментує? — проте спитати не відважився. А ще йому не сподобалося, що сивочолий відкрито назвав своє ім’я. Хорошого в тому було мало. Не опускаючи рук, Джейсон зробив півоберта вліво:

— А ось мій компаньйон — містер Амаро Кіспе. Він перуанець, хоча, як видно з його імені, має кечуанське[116] коріння. Ви вже мали приємність із ним поспілкуватися.

Чоловік, наче диригент, змахнув рукою і наказав:

— Амаро, посміхнись нашим гостям.

На юродивому лиці перуанця не ворухнувся жоден м’яз. Джейсон не звернув на це уваги і продовжив:

— А тепер, мої друзі, я повторюю своє запитання: хто… ви… такі?

Левко перелякано кліпав очима. Ініціативу вирішив перехопити Семен:

— Джейсоне, ми не хочемо проблем. Ми вже збиралися йти геть із лісу. І якби не…

— SHUT UP!!![117] — заричав сивочолий. — Я не до тебе звертався, виблядку! Я наказав, щоб говорив він. — Джейсон тицьнув пальцем на Левка. — Чого ти взагалі розкриваєш свого брудного рота?! Сука, ти що собі думаєш? Якщо ти хоч перднеш без мого дозволу, я зламаю тобі другу ногу! Ти хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?

Сьома змовчав, відвівши погляд.

— Я не чую?!

Левко збагнув, що помилився. Перед ним не самозакоханий геній. Психічні проблеми цього типа не обмежуються однією лише манією величі.

— Н-ні, — промимрив Семен.

— Відповідати слід «ні, сер»!

— Ні, сер.

— Що «ні, се-е-ер»?

— Ні, сер, я не хочу, щоб мені ламали другу ногу.

Обличчя Джейсона розслабилось. Він посміхнувся.

— От і прекрасно. Але раптом передумаєш — звертайся, я завжди до твоїх послуг. — Лице знову скам’яніло. Чоловік повернувся до Левка, одночасно випростуючи ліву руку до Амаро (коротун вклав у неї паспорти): — Говори.

Українець облизав губи (забита щока паленіла, мов ядерний реактор) і якомога спокійніше почав:

— Мене звати Лео Бартош, я українець, здобуваю ступінь магістра у Королівському технологічному інституті, скорочено — КТН, це у Стокгольмі, Швеція.

— Магістра чого? — Сивочолий переглядав документи.

— Інженерії. Master of Science in Engineering.

Не підводячи очей від паспортів, Джейсон кивнув.

— А цей?

— Це мій товариш — Семен Твардовський, він росіянин, він також навчається у КТН.

— Росіянин? — Чоловік труснув синім документом із написом «Union Europе́enne / Rе́publique Francа́ise».

«От чорт!»

— Він живе у Франції… жив тобто, бо зараз живе у Швеції… а… але його батьки…

— Не бреши мені, українцю.

— Я кажу правду, ви ж бачите по прізвищу. Він — росіянин.

— Гаразд. Далі.

— Дівчина — японка, звуть Сатомі, вона навчається на одному департаменті зі мною. А це — Ґрем Келлі, ваш співвітчизник… тобто він теж із США. Ґрем… е… — було важко у двох словах передати історію мулата, — він викладає американську в спеціалізованій школі у Стокгольмі.

Джейсон нахилився і простягнув Ґремові руку:

— Здоров був, земляче! — Пауза. — Хелоу, фелла! Ти чого це не подаєш мені руку?

Мулат затремтів.

— У нас руки зв’язані, — проторохтів Левко.

Не прибираючи правої руки, сивочолий змахнув лівою кистю.

— Джейсоне, не варто… — незадоволено проскрипів Амаро Кіспе.

— Амаро, не дратуй мене.

Коротун обійшов хлопців і неохоче розрізав пута. Ґрем боязко потиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену усмішку, поплескав згори по долоні мулата і півголосом спитав, повернувши голову до українця:

— Що ви робите у моїй цитаделі?

Левко розгубився.

— Ем… нічого.

— Нічого?! — Брови полізли на лоба, кутики рота холерично засмикалися. — Хочеш сказати, що ви пропливли триста кілометрів по річці Такуатіману і продерлися ще п’ятдесят