Читати книгу - "Мертва зона"

тихий, безмовний сніг. Аж ось із цієї мерехтливої білої запони виростає якийсь жахливий чоловік, жахливий чорний усміхнений чоловік з очима, блискучими, як десятицентовики, на руках у нього рукавички, і в одній руці він стискає червоний стоп-знак… Це він… він… він!!!

(ОЙ БОЖЕ, НІ… НІ, НЕ ДАВАЙ МЕНЕ ЙОМУ… ОЙ, МАМОЧКО… НЕ ДАВАЙ МЕНЕ-Е-Е…)

Джонні пронизливо закричав і повалився в сніг біля лави, притискаючи долоні до щік. Беннермен, смертельно переляканий, присів поруч нього. Репортери за огорожею заметушилися, загомоніли.

— Джонні! Отямтеся! Ви чуєте, Джонні?…

— Слизький, — пробелькотів Джонні.

Тоді звів очі, повні болю й жаху, і подивився на шерифа. Внутрішнім зором він ще бачив оту чорну постать з очима-десятицентовиками, що виникала із снігової запони. У паху в нього ще пульсував глухий біль від прищіпки, якою мати вбивці колись навчала його розуму. Тоді він ще не був убивцею, ні, не був ні звірюкою, ні бахурякою, ні мерзотником, ні як там ще казав на нього шериф, — він був просто знавіснілим від страху малим хлопчиком з прищіпкою на… на…

— Поможіть мені, — пробурмотів Джонні.

Беннермен допоміг йому підвестися.

— Тепер до естради, — сказав Джонні.

— Не треба, Джонні. Краще вертаймося.

Джонні, мов сліпий, ступив повз нього й важко побрів до естради, що величезним темним півколом, бовваніла попереду. Та похмура тінь громадилася в темряві, наче склеп, де витала сама смерть.

Беннермен побіг і наздогнав Джонні.

— Джонні, хто він? Ви вже знаєте хто?

— Під нігтями жертв нічого не знайшли, бо на ньому був дощовик, — сказав Джонні, важко сапаючи за кожним словом. — Дощовик з каптуром. Слизький вініловий дощовик. Перегляньте давні рапорти. Перегляньте рапорти, і ви побачите. В усі ті дні йшов дощ або сніг. Звісно, що вони дряпали його. Відбивалися. Аякже. Але пальці їхні щораз зісковзували.

— Хто він, Джонні? Хто?

— Не знаю. Але дізнаюся.

Він спіткнувся на першій із шести сходинок, що вели на естраду, захитався і напевне впав би, якби Беннермен не підхопив його під руку. Вони піднялися на поміст. Тут, під заокруглим дахом, снігу було зовсім мало, тільки трохи припорошило мостини. Беннермен присвітив ліхтариком униз, а Джонні опустився навкарачки й повільно поповз уперед. Руки його були аж багрові. Вони здавалися Беннерменові шматками сирого м’яса.

Раптом Джонні завмер і нашорошився, наче мисливський собака в стойці.

— Тут, — тихо мовив він. — Він зробив це тут.

І враз наринули образи, матеріальні враження, відчуття. Мідний присмак у роті від збудження, підсилюваного свідомістю того, що можуть застукати. Дівчинка пручається, пробує кричати. Він затуляє їй рота рукою в рукавичці. Збудження сягає над усі межі. Де вам мене схопити — я Невидимець… ну, а тепер тобі досить бруду, матусю?…

Джонні застогнав, сіпаючи головою вниз і вгору.

(З тріском рветься одіж. Щось тепле, мокре. Кров? Сім’я? Сеча?)

Джонні почало тіпати. Пасма волосся впали на обличчя. Його обличчя. Його щире, усміхнене обличчя, облямоване краями каптура… І ось у ту саму останню мить його (мої) руки змикаються на дитячій шиї і стискають… стискають… стискають…

Образи почали тьмяніти, і руки його послабли. Він заточився вперед і простягся на помості, здригаючись від ридань. Коли Беннермен торкнув його за плече, Джонні закричав і з перекошеним від жаху обличчям поповз убік. Та зрештою, мало-помалу, його відпустило. Він ткнувся головою в невисокий бар’єрчик естради й заплющив очі. По тілу його раз у раз перебігав дрож. Штани й куртка були в снігу.

— Я знаю, хто це, — сказав він.

10

Через п’ятнадцять хвилин Джонні сидів у шерифовому кабінеті, роздягтись до трусів і тулячись до електричного коминка. Вигляд він і досі мав змерзлий і жалюгідний, але його вже не трусило.

— Так-таки не хочете кави?

Джонні похитав головою.

— Не терплю її смаку.

— Джонні… — Беннермен сів. — Ви справді про щось дізналися?

— Я знаю, хто їх убив. Зрештою ви б усе одно на нього вийшли. Просто він надто близько. Ви навіть бачили його в тому дощовику. В лискучому глухому дощовику. Він уранці пропускає дітей через дорогу. Піднімає стоп-знак і дає дітям перейти.

Беннермен витріщився на нього, мов громом уражений.

— Ви говорите про Френка? Про Френка Додда? Та ви збожеволіли!

— Їх убив Френк Додд, — сказав Джонні. — Їх усіх убив Френк Додд.

У шерифа був такий вираз обличчя, ніби він не знав, чи взяти Джонні на сміх, чи добре врізати йому.

— Це найбезглуздіша дурниця, яку я тільки чув, — мовив він нарешті. — Френк Додд — добрий служака і славний хлопець. У листопаді наступного року він має балотуватися на місце начальника муніципальної поліції, і я залюбки підтримаю його кандидатуру. — На стомленому шерифовому обличчі з’явилась іронічна й зневажлива посмішка. — Френкові двадцять п’ять років. То, виходить, він почав чинити цю бісову мерзоту в дев’ятнадцять? Він живе дуже тихим життям, разом з матір’ю, вона літня й недужа жінка — підвищений тиск, негаразд із щитовидкою, розвивається діабет. Ні, Джонні, це ви попали пальцем у небо. Френк Додд не може бути вбивцею. Головою за це ручуся.

— На два чи три роки вбивства припинились, — сказав Джонні, — Де був тоді Френк Додд? Був він у місті?

Беннермен подивився на нього, але вже без іронії. Тепер його погляд був жорсткий. Жорсткий і гнівний.

— Я більш не бажаю про це чути. Ви мені правду казали, ви просто дурисвіт, та й годі. Ну що ж, газетну рекламу ви вже, вважайте, собі забезпечили, але це не означає, що я маю сидіти тут і слухати, як ви паплюжите мого службовця, гідну людину, яку я…

— Яку ви вважаєте мало не своїм сином, — спокійно докінчив Джонні.

Беннермен міцно стулив губи, від його розшарілого з морозу обличчя відлила кров. Він мав вигляд людини, яку вдарили нижче пояса. Потім опанував себе, і обличчя його наче закам’яніло.

— Забирайтеся звідси, — промовив він, — і нехай хтось із ваших дружків репортерів одвезе вас додому. Дорогою можете провести прес-конференцію. Але богом присягаюся, святим богом присягаюся: якщо ви згадаєте ім’я Френка Додда, я вас із-під землі дістану й скручу вам в’язи. Зрозуміли?

— Атож, мої дружки репортери! — раптом закричав на нього Джонні. — Де ж пак! Хіба ви не бачили, як я охоче відповідав на їхні запитання? Не бачили, як позував перед їхніми камерами, щоб краще вийти на знімках? Як диктував по літерах своє ім’я, щоб його правильно надрукували?

Беннермен на мить сторопів, потім знову прибрав незворушного вигляду.

— Ви не дуже розходьтеся.

— Ні, не діждетесь, хай вам чорт! — вигукнув Джонні ще голосніше й пронизливіше. — Ви, мабуть, забули, хто