Читати книгу - "Жорстоке небо"

які працювали тієї ночі, не лише в Бруно Пішо… Мені здається, що не завадить також поговорити із працівниками наземних служб, які перед аварією перебували на території аеропорту.

— Для чого? — Пеллерін відкрито насміхався з Діани.

— Щоб визначити, як далеко могли бачити пілоти, — тихо закінчила вона.

У цей момент мобілка затарабанила втретє. Від несподіванки Діана переплутала кнопки, натиснувши «Прийняти виклик» і ненароком увімкнувши гучний зв’язок. На дві секунди залу для нарад заповнили знавіснілі викрики Софії Борисівни «Діано! Діано, це ти?!», після чого Діана перервала дзвінок і, почервонівши до коренів волосся, вимкнула телефон.

— Мадемуазель Столяр, — солодкавим голосом заговорив Пеллерін (він не знав, що Діана заміжня), — чи не могли б ви сказати всім присутнім, яке за рахунком розслідування ви на сьогодні проводите.

— Я вас не розумію, — вона чудово розуміла. Червона фарба залила все обличчя, вуха і шию, поповзла на груди. Діана виглядала так, наче щойно вийшла з сауни.

— Гаразд, переформулюю запитання: у скількох розслідуваннях авіакатастроф ви брали участь до того, як прилетіти до Франції?

Усі погляди прикипіли до українки.

«Звідки він дізнався? Звідки він дізнався?» — гуділо в її голові.

— Я…

— До чого це? — негучно запитав Марсель Лакруа, торкнувшись рукою Пеллеріна.

Диспетчер не відреагував на пересторогу слідчого. Його засмагле зморшкувате обличчя розплилось у погордливій, самовдоволеній посмішці:

— Я думаю, ви недостатньо кваліфіковані не лише для того, щоб сперечатися зі мною, а навіть для того, щоб знаходитися з нами в одному приміщенні.

У кімнаті стало тихо. Чийсь олівець, скотившись, упав на підлогу; тріскучий звук від падіння прозвучав, як виляск батога. Червоний колір щез, на обличчі Діани не залишилось жодної рожевої плямки, жодного переливу кольору, якщо не зважати на два темні кола під очима, що проступили чіткіше. Діана підвелась, відставивши стілець, і вчепилася поглядом у Жерара Пеллеріна. А тоді заговорила, сама дивуючись тому, як дзвінко й рішуче звучить її голос:

— Мого батька звали Родіон Столяр. «ААРОН 44» — це його дітище. Він одноосібно очолював процес розроблення літака — від перших ескізів і до тестових польотів, — Жерар Пеллерін вражено витягнув губи, решта присутніх зацікавлено притихла. Для всіх сказане Діаною стало новиною. — Можливо, мені не вистачає досвіду, але я знаю літак, який розбився у вашому аеропорту, так, як ніхто інший, — вона безсоромно брехала: без креслень Діана не сказала б, скільки у «сорокчетвірки» запасних виходів, однак їй страшенно хотілось ужалити Жерара, виставити його дурнем, пихатим, задерикуватим нахабою, і зробити щось, щоб примусити себе поважати. — Я прилетіла до Парижа не для того, щоб з’ясовувати, чому туполобий водій вигнав на середину смуги, на яку сідали літаки, величезний снігоочисник. Це ваші проблеми, панове, вам їх з’ясовувати і вам за них відповідати. Я прилетіла сюди, щоб захищати свій літак, щоб переконатися, що в катастрофі «ААРОНа 44» немає вини його творців, що «ААРОН 44», як і раніше, є абсолютно безпечним для пасажирів лайнером. На решту — мені начхати! — Діана забрала зі столу мобілку. Іншою рукою схопила сумочку. Очі туманило від сліз. — Прошу мені вибачити, — проказала вона і, нахиливши голову, щоб за пасмами так вчасно розпущеного волосся ніхто із присутніх не помітив, як з кутика ока скотилась перша велика сльоза, вискочила із зали для нарад.

37

Діана мчала коридором, не розбираючи дороги. Притримуючись рукою за стіну, наче людина, у якої паморочиться в голові і яка зараз втратить свідомість, вона збігла на перший поверх і зупинилась, важко дихаючи носом. Утомлено роззирнулась, відчуваючи ґвалтовну потребу сховатися, відгородитися від решти світу, знаючи, що першої-ліпшої миті сльози, які ледве втримують тремтячі повіки, фонтанами бризнуть з очей.

До болю прикусивши губу, зривисто сопучи носом, Діана оббігла вестибюль першого поверху і помітила наприкінці галереї, що простягалася в другій половині будівлі, напіввідчинені білі двері з написом WC. Вона пришвидшила крок і за чверть хвилини спинилась перед убиральнею, прискіпливо оглядаючи двері. Чоловіча? Жіноча? Жодних знаків, окрім WC, не було, відтак Діана прослизнула до тісного одномісного туалету і зачинилася зсередини.

Вона разів п’ять торкалась темного екрана мобілки, перш ніж згадала, що вимкнула її перед тим, як залишити кімнату для нарад. Щойно телефон було ввімкнено, на екрані постало повідомлення про чотири пропущені дзвінки. Всі чотири — від матері. Сльози моментально висохли, а серце стислося в крихітну загрубілу грудку, начебто готову сприймати погані новини. Діана натиснула «Виклик» і приклала телефон до вуха.

— Діано!!! — верескнув динамік.

— Мамо, що сталося? — мертвим від страху голосом заговорила Діана.

— Діано, де ти?! — кричала Софія Борисівна, певно, думаючи, що якщо дочка далеко, це означає, що потрібно говорити голосніше.

— Мамо, я на роботі! Ти ж знаєш, я у Франції, у відрядженні, у мене нарада, і я дуже-дуже зайнята. Щось сталося? Щось трапилося з Данею?

— Так!

Суха грудка в грудях умить розширилася до розмірів надувної кулі, підперши горло, тиснучи на скроні, б’ючись у такт ударам серця об кадик.

— Боже… Мам, що з ним? — по щоках Діани заструменіли сльози. Вона відчула, як бридке, огидне, вогке почуття сорому наче холодною марлею обгортає тіло. Вона ненавиділа плач і рюмсання. Вона навіть на похороні батька не зронила жодної сльози, дозволивши собі розридатись, давши волю почуттям, тільки після поминальної вечері, коли залишилась сама, наодинці, без свідків.

Софія Борисівна залементувала:

— Він обгидив обшиту мереживом скатертину, яку тьотя Фіса надіслала з Омська! Він заліз на стіл і почав гидити ПРОСТО НА СТОЛІ!

Тамуючи схлипування, які могли перейти в нестримне ридання, Діана запитала:

— Гена забрав його?

— ТАК! — гавкнула трубка. — Не знаю, що робила б, якби Геннадій не врятував мене від твого чудовиська!

«Як можна назвати власного онука чудовиськом?» — сльози закапали частіше.

— Коли ти повертаєшся?! — тим самим ошаліло-роздроченим тоном прокричала її матір. — Коли приїжджаєш назад?!

От тільки Діана більше не хотіла, не мала сил говорити. До крові кусаючи губу, щоб не розридатись, не зарюмсати вголос, відчуваючи, як гарячі сльози кількома паралельними струмками збігають по щоках, скапують з підборіддя і вилиць на вишукану ділову сукню, придбану в «Forum des Halles», Діана відірвала телефон від вуха.

— Алло! Алло! Алло! — лементувала Софія Борисівна. — Діано, ти чуєш мене?

Заплющивши очі від болю й образи, Діана натиснула кнопку «Відбій», опустила руку й учепилась