Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

А Натті в його уяві постав уже не як порушник закону, а як рятівник його дитини.

РОЗДІЛ XXX

Закон велить, а суд присуджує.

Шекспір, «Венеціанський купець»

Зваживши всі переваги життя в домі судді, Ремаркабль Петтібоун надумала, що краще забути рану, завдану її гордості, і виконувала й далі свої обов'язки. Саме її і послали Й Луїзою до скромної оселі, яку Річард пишномовно називав «резиденцією священика», і там дочку передано в батькові руки.

Мармедюк з Елізабет більше години просиділи вкупі, й ми не бажаючи вторгатися в святилище батьківської любові, не станемо наводити їхню розмову. Завіса піднімається знов аж тоді, коли суддя походжає по кімнаті, на його обличчі ніжність і печаль, а дочка його напівлежить на канапі, щоки в неї горять, і в очах блищать сльози.

— Так, допомога приспіла вчасно! Справді, дуже вчасно, дитя моє! — вигукував суддя. — Значить, ти не покинула подруги напризволяще, моя мужня Бесс!

— Мабуть, це можна називати мужністю, — відповіла Елізабет, — хоч, сказати правду, втечею навряд чи я врятувалася б, навіть якби зважилась на це. А втім, я і в голову собі не покладала…

— Про що ж були твої думки, люба, тієї жахливої миті?

— Про звіра, тільки про звіра! — скрикнула Елізабет, затуливши лице руками. — О! Я нічого не бачила, ні про що не думала, окрім звіра, який весь час був у мене перед очима.

— Ну, хвалити бога, ти жива й здорова, і ми не будемо більше згадувати ті жахи… Я й не думав, що в наших лісах ще водяться такі звірі. Мабуть, трапляється, що голод прижене їх сюди здалека, і…

Гучний стукіт у двері не дав йому договорити. Суддя сказав: «Увійдіть!» — і на порозі з'явився Бенджамін. Вигляд у нього був незадоволений, певно, управитель розумів, що його новина буде зараз зовсім недоречною.

— Там унизу сквайр Дулітл, сер, — почав Бенджамін. — Він давно вже патрулює біля входу нібито з приводу якогось скла, а в самого на думці щось таке, аж йому не терпиться вам сказати. Я йому пояснив, що зараз не час пришвартовуватися й підніматися на борт із своїми скаргами, бо ж суддя, можна сказати, видер свою дитину з пащі лева! Та хіба той нечеса знає, що таке добрі манери? Я його не пускаю, а він знай бере курс на двері. Ну, я бачу, що нічого не вдію, то й прийшов доповісти про нього вашій честі.

— Мабуть, справа у нього важлива, — сказав Мармедюк. — Очевидно, щось у зв'язку із судовим засіданням, — воно вже не за горами.

— Атож, сер, ви вгадали! Здається, він хоче подати скаргу на Шкіряну Панчоху. А він же, як на мене, не годен старому і в слід ступити. Цей містер Бампо — вельми порядний чолов'яга, а остенем володіє так вправно, ніби з ним в руці й народився.

— Скаргу на Шкіряну Панчоху? — скрикнула Елізабет, підхопившися з канапи.

— Заспокойся, дитя моє. Якісь дрібниці, запевняю тебе. Здається, я здогадуюсь, у чому річ. Повір мені, Бесс, я не дам скривдити твого рятівника. Бенджаміне, хай містер Дулітл увійде.

Батькова обіцянка заспокоїла Елізабет, але очі її так і прикипіли до сільського архітектора, що негайно скористався з дозволу увійти.

Нетерпіння Гайрама все минуло тієї ж миті, як він потрапив до кімнати судді. Привітавшись з суддею та його дочкою, він сів на стілець, куди вказав йому Мармедюк, і з хвилину сидів мовчки, пригладжуючи пряме чорне волосся та прибравши дуже поважний вигляд, як того, на його думку, вимагала його посада. Нарешті він почав:

— Я чув, що на міс Темпл напали на горі пуми, й вона чудом врятувалася?

Мармедюк лише злегка кивнув головою, але нічого не сказав.

— Згідно з законом за скальпи пум мисливцеві належить премія, — вів далі Гайрам. — Шкіряна Панчоха непогано заробив.

— Я подбаю, щоб він дістав винагороду, — відповів суддя.

— Так, так, звичайно, ніхто не сумнівається в щедрості судді. До речі, може, судді відомо, що вирішив шериф: будемо ставити внизу під кафедрою аналой чи лаву дияконів?

— Останнім часом він зі мною про це не говорив.

— Так, так… Гадаю, судове засідання цього разу буде досить нудне. Я чув, що Джотем Рідл і той чоловік, який купив у нього поруб, домовилися вирішити суперечку третейським судом, тож лишиться тільки дві справи.

— Це дуже добре, — озвався суддя, — бо мені завжди неприємно, коли наші поселенці марнують свій час і гроші на сутяжництво. Сподіваюсь, Джотем справді не стане доводити справу до судового розгляду.

— Та, мабуть-таки, він обмежиться третейським судом, — сказав Гайрам і додав непевно, хоч суддя добре бачив, що він прикидається: — Здається, Джотем хоче, щоб я був одним із суддів, а відповідач просить, щоб другим суддею був капітан Голлістер, ну, а ми з капітаном уже майже домовилися, що третім буде сквайр Джонс.

— Чи є злочинці, які чекають суду? — запитав Мармедюк.

— А ті, що звинувачені у фальшуванні грошей, — відповів мировий суддя. — Оскільки вони спіймалися на гарячому, то лишається тільки винести їм вирок.

— Авжеж, я й забув про тих людей… Сподіваюсь, більше нікого немає?

— Є ще справа про образу словами й загрозу фізичним насильством — сварка була минулого Дня Незалежності, але до бійки не дійшло, отже, я не певен, чи суд розглядатиме її. Ще я чув, нібито порушено закон про полювання в заборонений період і вбито оленя.

— Неодмінно притягнути порушника до відповідальності! — вигукнув суддя. — Я наполягаю, щоб цього закону дотримувалися неухильно!

— Звісно, звісно, я був певен, що ви так на це й подивитеся. Власне, це одна з причин моєї появи тут.

— Он як! — промовив суддя, зрозумівши враз, як хитро ошукав його Гайрам. — Що. ж ви маєте сказати, сер?

— Підозрюю, що в хатині Натті Бампо лежить забитий олень, і прошу видати ордер на обшук.

— Ви підозрюєте! А чи відомо вам, сер, що я не можу видати ордер, поки свідок не присягне, як того вимагає закон? Не можна порушувати недоторканість житла на підставі самих лише підозр.

— Я можу присягнути, — незворушно відповів Гайрам, — а на вулиці чекає Джотем, і він теж готовий бути свідком.

— Тоді випишіть ордер самі — ви маєте таке право, чого ж звертатися до мене?

— Оскільки це перший випадок порушення нового закону, а мені відомо, що суддя вельми дбає про його дотримання, то я гадав, буде краще, якщо це розпорядження віддасть він сам. До того ж, я часто ходжу до лісу в своїх теслярських справах, і мені зовсім не хочеться, щоб Шкіряна