Читати книгу - "Янтарне скло"

І тут вони зіштовхнулися з Роджером. Це сталося так несподівано, що Ліра ледь не пройшла крізь нього. Роджер кинувся обійняти її, його обличчя виражало захват настільки, наскільки обличчя духа взагалі здатне на це. Довкола юрбилися незліченні мертві.

Але хлопець пройшов крізь її руки, мов холодний дим, і хоча вона відчула, як щось схопило її за серце, Роджерові не вистачило сили, щоб утриматися на місці. Вони більше не могли по-справжньому торкнутися одне одного.

Проте Роджер міг шепотіти, і дівчинка почула:

— Ліро, я не думав, що колись побачу тебе знов! Я гадав, що навіть коли ти прийдеш сюди після смерті, ти будеш уже старою й не схочеш розмовляти зі мною…

— О Роджере, як ти міг таке подумати?

— Тому що коли Пантелеймон вирвав мого деймона з лап деймона лорда Ізраеля, я зробив не те, що треба було! Нам не слід було тікати, ми повинні були накинутися на Сніжного барса! Ми повинні були бігти до тебе! Тоді його Деймон не зміг би знову схопити мого, і коли скеля обрушилася б, він був би зі мною!

— Дурний, хіба це твоя провина? — розсерджено промовила Ліра. — Це ж я привела тебе туди, хоча мені слід було відправити тебе до Англії разом із циганами. Це я в усьому винна! Мені дуже шкода, Роджере, чесно, якби не я, ти сюди не потрапив би…

— Хто знає? — відповів хлопець. — Можливо, я вмер би якось по-іншому. Але, Ліро, хай там як, ти не винна в моїй смерті!

Дівчинка відчувала, що починає сама вірити в це, проте їй однаково було дуже тяжко дивитися на холодну бідолашну постать, таку близьку й водночас таку далеку. Ліра спробувала схопити Роджера за зап'ястя, але її пальці знову зімкнулися в прохолодному повітрі. Але хлопець зрозумів, що вона хоче зробити, і сів на землю біля неї.

Інші духи трохи відступили, залишивши їх самих. Віл також відійшов, сів та почав розглядати свою руку. Вона знову кровоточила, і поки Тіаліс розлючено кидався на мертвих, намагаючись відігнати їх від такої привабливої для них крові, Салмакія допомогла хлопцеві обробити рану. Проте Ліра й Роджер усього цього не помічали.

— Але ж ти жива, то як ти могла сюди потрапити? — спитав Роджер. — І де Пантелеймон?

— О Роджере, я змушена була залишити його на березі Озера! Це було найгіршим із того, що я коли-небудь робила, ти сам знаєш, як це боляче… Він стояв там і просто дивився Мені вслід… Я відчувала себе вбивцею, Роджере, — але я змушена була це зробити, інакше я не потрапила б сюди.

— Після своєї смерті я постійно удаю, що розмовляю з тобою, — сказав хлопець. — Мені так цього хотілося… Мені хотілося вибратися звідси та взяти з собою всіх інших, адже це жахливе місце, Ліро, тут немає надії, тут усе залишається незмінним, і потім, ці огидні птахи… Знаєш, що вони роблять? Вони чекають, поки ти лягаєш відпочити — тут не можна по-справжньому заснути, ти лише поринаєш у якусь дрімоту, — і тоді вони тихо наближуються до тебе й починають шепотіти тобі про всі ті погані речі, котрі ти скоїв у житті, так що ти не можеш забути про це. Вони знають про тебе все, все найгірше. Вони вміють робити тобі боляче, вони роблять так, аби ти почувався негідником, постійно думав про ті погані й дурні речі, котрі коли-небудь чинив. Вони знають усі твої недобрі та нечесні думки, вони соромлять тебе та змушують ненавидіти себе. Проте їх не можна здихатися.

— Тоді слухай, — промовила Ліра.

Вона нахилилася до вуха свого маленького друга — так само, як вона це робила, коли вони планували своїх витівки у Джордані — і тихо сказала:

— Імовірно, ти цього не знаєш, але у відьом — ти ж пам'ятаєш Серафіну Пеккала? — є пророцтво щодо мене. Вони не знають, що мені про нього відомо — цього ніхто не знає. Я нікому про це не казала, проте коли я була у Трольсанді, циган Фар-дер Корам узяв мене до відьмацького консула доктора Ланселіуса, і той наче піддав мене випробуванню. Він сказав, що я мушу піти та вибрати серед багатьох інших підхожу гілку небесної сосни — й у такий спосіб довести, що я дійсно вмію читати алетіометр. Так от, я зробила це і швидко зайшла у приміщення — надворі було холодно, до того ж обрати гілку було дуже легко, мені знадобилася на це одна секунда. Консул розмовляв із Фардером Корамом, але вони не знали, що я чую їх. Він сказав, що у відьом є пророцтво щодо мене, що я повинна зробити щось дуже важливе, і це відбудеться в іншому світі… Я ніколи ні з ким про це не розмовляла, до того ж відбувалося так багато бурхливих подій, що я цілком могла забути ці слова. Однак, як виявилося, вони залишилися у мене в пам'яті. Я ніколи не обговорювала їх навіть із Пантелеймоном, тому що гадала, що він просто посміється з мене. Але потім, коли пані Кольтер мене схопила, ввела в сон та тримала в тій печері, мені снилися ті слова і ти, Роджере. А ще я згадала, що та циганка, Ма Коста — ну, ти пам'ятаєш, це на її човен ми залізли тоді, в Єрихоні, тоді з нами ще були Саймон і Г'ю…

— Авжеж, пам'ятаю! Ми тоді ледь не доплили до Абінгну! Це було найкраще з того, що ми зробили в житті, Ліро! ніколи цього не забуду, навіть якщо залишуся тут ще на тисячу років…

— Так, але не переривай мене! Коли я вперше втекла від Вані Кольтер, то відшукала циган, і вони піклувалися про мене за… О Роджере, я дізналася так багато нового, що ти будеш уражений, але найголовнішим є те, що сказала мені Ма Коста: вона сказала, що в моїй душі є відьмацьке зілля й що цигани є народом води, а я людина вогню. Я гадаю, вона в такий спосіб готувала мене до цього відьмацького пророцтва. Я знаю, що повинна зробити щось важливе, а консул доктор Ланселіус сказав, що важливо, щоб я в жодному разі не дізналася про свою долю до того, як ця подія станеться, і щоб я навіть не розпитувала про це… Тож я й не робила цього. Я навіть не думала, що це може бути, навіть не питала алетіометр. Але тепер, гадаю, я все знаю. І те,