Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

запнулась і довго мовчала. І поки мовчала, у темряві колодязя, наче силоміць обірваний шматок думки, висіли її слова «я хочу сказати». Видно, їй відхотілося вести далі розмову або потрібен був час, щоб обдумати її продовження. Я мовчки, понуривши голову, чекав, коли вона знову заговорить. «Якби Мей Касахара ось зараз схотіла мене вбити, то могла б зробити це надзвичайно просто! — раптом спало мені на думку. — Вистачило б принести звідкись кілька каменюк й кинути згори вниз. Напевне, одна з них улучила б мені в голову».

— Я хочу сказати… що люди мали б серйозно задуматися над сенсом життя, якщо знають, що колись їм таки доведеться померти, хіба ні? Бо навіщо роздумувати над життям, коли знаєш, що воно триватиме вічно? Яка в цьому потреба? І навіть якби й була така потреба, люди так міркували б: «Маю вдосталь часу. Ще зможу подумати». Однак насправді відкладати надалі не можна. Треба ось зараз, у цю мить думати. Завтра пополудні я можу попасти під колеса вантажівки й загинути. А ви, Заводний Птаху, вранці через три дні можете вмерти з голоду на дні колодязя, хіба ні? Ніхто не знає, що з ним станеться. От чому я вважаю, що смерть потрібна для нашої еволюції. Смерть — це щось величезне й яскраве, й чим більше воно та яскравіше, тим відчайдушніше ми повинні про нього думати.

Мей зробила коротку паузу.

— Послухайте, Заводний Птаху!

— Що таке?

— Ви думали там, у темряві, про власну смерть? Про те, як помиратимете?

Я трохи задумався.

— Та ні, — відповів я. — Не дуже.

— Чому? — спитала Мей з огидою в голосі, наче зверталася до якоїсь недолугої істоти. — Чому не думали? Адже зараз ви стоїте перед загрозою смерті. Я зовсім не жартую. Як я вже казала, від мого бажання залежить, жити вам чи ні.

— Можеш кинути камінь, — сказав я.

— Камінь? Який ще камінь?

— Принесеш звідкись каменюку і кинеш мені на голову.

— Звичайно, можна зробити й так, — сказала Мей. Але, видно, така думка їй не сподобалася. — Вас усе одно, напевне, мучить голод. І далі буде ще гірше, коли вода скінчиться. То чого ж ви не можете думати про смерть? Просто дивно.

— Може, й дивно, — відповів я. — Але я постійно думав про інші речі. А коли голод більше допікатиме, тоді, напевне, подумаю про власну смерть. Бо до смерті, здається, ще далеко — цілих три тижні.

— У тому разі, якщо вода буде, — сказала Мей. — Так сталося з тим росіянином, начебто поміщиком, який вижив на воді. Під час революції його кинули у глибоку стару шахту. Та він зумів урятуватися, бо облизував її стіни, з яких сочилася вода. Як і ви, він перебував у цілковитій темряві. Тільки от води у вас обмаль, правда?

— Правда. Її залишилося дуже мало, — чесно признався я.

— Тому раджу вам пити ощадливо, — сказала вона. — Маленькими ковтками. І поволі думайте про смерть. Про власну смерть. Бо маєте вдосталь часу.

— А чому ти хочеш, щоб я думав про смерть? Не розумію. Яку користь матимеш, якщо я серйозно про неї думатиму?

— Жодної, — відрізала Мей. — Не матиму жодної користі. А чому ви думаєте, що матиму користь, якщо ви думатимете про свою смерть? Ідеться ж про ваше життя! А воно мене не стосується, хіба ні? Мені просто цікаво!

— Цікаво? — перепитав я.

— Саме так. Цікаво дізнатись, як люди вмирають, що тоді відчувають. От що цікаво.

Мей Касахара замовкла. Розмова урвалась, і навколо мене запанувала глибока, ніби давно очікувана тиша. Я хотів підвести голову і глянути догори. Хотів перевірити, побачу її постать чи ні. Однак світло виявилося надто яскравим. Воно могло спалити мені очі.

— Послухай, я хочу тобі щось сказати, — промовив я.

— Кажіть.

— У моєї дружини, гадаю, був коханець, — сказав я. — Я нітрохи про це не здогадувався, але впродовж кількох останніх місяців, поки ми жили разом, вона з ним зустрічалась і спала. Спочатку я цьому не вірив, та чим більше думав, тим більше в цьому переконувався. Тепер, оглядаючись назад, я згадую різні дрібниці, й усе стає зрозумілим. Вона поверталася додому не в однаковий час і здригалася від мого доторку. Але я не звертав уваги на ці сигнали. Бо довіряв їй. Не підозрював, що вона завела з кимсь роман. Мені таке ніколи й на думку не спадало.

— Гм-м, — промимрила Мей.

— І от раптом одного дня вона залишила наш дім і не повернулася назад. Того ранку ми разом снідали. Вона пішла на роботу, як завжди, у звичному одязі. Мала при собі сумочку і по дорозі забрала з хімчистки свою блузку і спідничку. От і все. Не попрощалась і не залишила жодної записки. Увесь свій одяг та інші речі — усе кинула. І, напевне, вже не повернеться. Принаймні з власної волі. Я так уважаю.

— Куміко-сан зараз з тим чоловіком?

— Не знаю, — відповів я, злегка похитавши головою. І тоді мені здалося, ніби навколишнє повітря схоже на невідчутну на дотик важку воду. — Та, мабуть, тепер вони живуть разом.

— А тому ви занепали духом і спустилися на дно колодязя?

— Безперечно, занепав. Але не тому спустився сюди. Не заховався, щоб утекти від дійсності. Як я вже казав, мені було потрібне місце, де я наодинці міг би спокійно зосередитись і подумати. Де і як наші стосунки зіпсувались і пішли в хибному напрямі? От чого я не можу збагнути. Звісно, я не хочу сказати, що досі все в нас ладилося якнайкраще. Чоловік і жінка, яким перейшло за двадцять, з різними характерами, випадково зустрілись і почали жити разом. На світі немає подружжя без проблем. Однак я думав, що в головному у нас все добре складеться і що дрібні проблеми самі собою розв’яжуться. Та я прорахувався. Здається, прогледів щось велике й припустився суттєвої помилки. От саме над цим мені захотілося подумати.

Мей Касахара мовчала. Я ковтнув слину й провадив далі:

— Я не впевнений, чи ти зрозумієш, але, одружившись шість років тому, ми вдвох намагалися створити зовсім новий світ — так, наче збиралися побудувати новий дім на пустирі. Ми чітко уявляли собі, чого хочемо. Не прагнули мати якусь казкову оселю. Нам досить було чогось, де ми вдвох могли б сховатися від негоди. Нічого особливого не потребували. А тому все здавалося нам надзвичайно простим. Послухай, ти ніколи не хотіла податися хтозна-куди й стати зовсім іншою?

— Звісно, хотіла, — відповіла Мей. — Постійно про це думаю.

— От що ми хотіли зробити після одруження.