Читати книгу - "Північне сяйво"

звичайних обставин він ніколи б не зробив, спосіб повернути Йорика Бернісона на трон, який за правом належав йому, і, нарешті, спосіб дістатися до місця, де вони тримали лорда Ізраеля, і віддати йому алетіометр.

Думка кружляла в повітрі й мінилася, немов мильна бульбашка, і Ліра намагалася не дивитися просто на неї, щоб та не луснула й не зникла. Але дівчинка була знайома з поведінкою думок, тому вона дозволила їй мінитися й блищати поряд, поки вона відводила погляд та думала про щось інше.

Ліра майже заснула, коли засув загримів і двері відчинилися. Світло полилося до кімнати, і Ліра одразу ж підвелась, а Пантелеймон швидко заховався в її кишені.

Поки ведмідь нахилявся, щоб підняти шмат тюленячого м'яса та закинути його всередину, вона вже стояла поряд із ним і говорила:

— Відведіть мене до Йофура Рекнісона. У вас будуть проблеми, якщо ви цього не зробите. Це терміново.

Він випустив м'ясо зі своїх щелеп і подивився на неї. Було нелегко зрозуміти вираз обличчя ведмедя, але він'' виглядав розгніваним.

— Це стосується Йорика Бернісона, — сказала вона швидко. — Я дещо про нього знаю, і король також повинен це знати.

— Скажи мені, про що йдеться, і я перекажу твоє повідомлення, — запропонував ведмідь.

— Буде неправильно, якщо хтось довідається про це раніше за короля, — не погодилася Ліра. — Вибачте, не хочу бути неввічливою, але зрозумійте: існує таке правило, що король повинен про все дізнаватися першим.

Мабуть, він мав невисокі розумові здібності. Принаймні, він зупинився, потім кинув м'ясо в камеру, а після сказав:

— Добре. Іди за мною.

Він вивів її на свіже повітря, за що вона була дуже вдячною. Туман розсіявся, і зірки сяяли вгорі над подвір'ям, оточеним високими мурами. Охоронець обговорив щось з іншим ведмедем, який підійшов до Ліри, щоб поговорити.

— Ти не можеш бачити Йофура Рекнісона, коли тобі заманеться, — сказав він. — Тобі треба дочекатися, поки він захоче побачити тебе.

— Але те, що я маю йому сказати, — термінове, — заперечила вона. — Це стосується Йорика Бернісона. Я впевнена, що його величність захоче це почути, водночас Я не скажу цього нікому іншому, зрозуміло? Це буде неввічливо. Він буде такий розгніваний, якщо дізнається, що ми були неввічливими.

Здається, ці слова мали якусь вагу чи ще щось, що заінтригувало ведмедя й змусило його замислитися. Ліра була впевнена, що йшла правильним шляхом — Йофур Рекнісон запровадив стільки нових правил, що жоден

ведмідь не був впевнений у тому, як поводитися, і вона мусила використати цю невпевненість, аби зустрітися з Йофуром.

Отже, цей ведмідь також вирішив порадитися зі своїм начальником, і невдовзі Ліру знову завели до палацу, але цього разу до парадних кімнат. Тут повітря було не чистіше, навіть важче було дихати, ніж у камері, тому що природні запахи перекривалися важкими парфумами. її залишили чекати в коридорі, потім у вітальні, потім перед великими дверима. Поки ведмеді обговорювали щось, сперечалися і ходили туди-сюди, в неї був час оглянути абсурдний інтер'єр: густо позолочені стіни, з яких деінде позолота почала осипатися чи відпадати від вогкості, утоптаний у візерунчасті килими бруд.

Нарешті великі двері відчинилися зсередини. Яскраве світло від дюжини люстр, малиновий килим і ще сильніший запах парфумів у повітрі; обличчя приблизно дюжини ведмедів, які не зводили з неї очей, ніхто з них не був одягнутий в обладунки, але кожен мав якусь прикрасу: золоте намисто, головні убори з пурпуровим пір'ям, малинові стрічки. Дивно, але в кімнаті також було повно птахів. Качки і поморники сиділи на карнизах та час від часу злітали, щоб підхопити шматки риби, які випадали з інших гнізд на люстрах.

На помості в дальньому куті кімнати височів могутній трон. Він був зроблений з граніту, що надавало йому масивності, але, як і багато речей в палаці Йофура, був надмірно прикрашений гірляндами позолоти, що виглядали як мішура на гірському схилі.

На троні сидів найбільший ведмідь із тих, що вона бачила. Йофур Рекнісон був навіть вищий та незграбніший за Йорика, а його обличчя — більш рухливим та експресивним, воно мало дещо людське, чого вона ніколи не помічала в Йорикові. Коли Йофур подивився на неї, їй здалося, що з його очей на неї дивиться людина, один із тих чоловіків, яких вона бачила у пані Кольтер, — досвідче — ний політик, що звик до влади. Довкола шиї у нього був важкий золотий ланцюг з великим коштовним каменем, а його пазурі — завдовжки з добрих шість дюймів — були вкриті золотою фольгою. Його вигляд мав ефект надзвичайної сили, енергії та хитрості. Ведмідь був надто великий, щоб носити абсурдні прикраси, на ньому вони виглядали не безглуздими, а грубими та могутніми.

Ліра завагалася. Раптом ідея видалася їй надто слабкою. Але вона підійшла трохи ближче, тому що мусила, і тут помітила, що Йофур тримає щось на колінах, так, як людина може тримати кота чи деймона.

Це була лялька, манекен з порожнім дурнуватим людським обличчям. Вона була вдягнута так, як одяглася б пані Кольтер, і мала дещо спільне з нею. Він удавав, ніби в нього деймон. І тоді Ліра зрозуміла, що далі все буде гаразд.

Вона підійшла ближче до трону і дуже низько вклонилася, тримаючи в кишені Пантелеймона, який сидів там тихо й спокійно.

— Наші вітання вам, великий королю, — мовила вона. — Тобто я маю на увазі мої привітання, а не його.

— Чиї — його? — запитав ведмідь голосом, який був м'якший, ніж вона сподівалася, але проникливим та забарвленим різними тонами. Коли він говорив, він махав лапою перед ротом, щоб відігнати мух, що роїлися поруч з ним.

— Йорика Бернісона, ваша величносте, — відповіла вона. — Я повинна сказати вам дещо дуже важливе і таємне, і мені здається, це треба сказати віч-на-віч, справді.

— Щось про Йорика Бернісона?

Вона підійшла просто до нього, обережно ступаючи по заляпаній птахами підлозі та відганяючи мух, які дзижчали навколо.

— Щось про деймонів, — сказала вона так, щоб почув лише він.

Вираз його обличчя змінився. Вона не могла зрозуміти, що він означає, але, безсумнівно, він був страшенно зацікавлений. Раптом він різко підвівся з трону, що змусило її відскочити, та риком щось наказав іншим ведмедям. Вони всі схилили голови та позадкували до дверей. Птахи, які стривожено здійнялися від його рику, почали кружляти з криком, поки знову не повсідалися у свої гнізда.

Коли у тронній кімнаті вони залишилися удвох, Йофур Рекнісон швидко повернувся до неї.

— Добре, — сказав він. — Скажи мені, хто ти. Що ти хотіла розповісти про деймонів?