Читати книгу - "20 000 льє під водою"

мене, і я проспав до одинадцятої години. Швидко вдягнувшись, я вийшов у салон. Мені хотілося скоріше дізнатися про. напрям «Наутілуса». Прилади показували, що він, як і раніше, прямує на південь з швидкістю двадцять миль на годину, на глибині ста метрів.

У цей час зайшов Консель. Я розповів йому про нашу нічну екскурсію. У вікна салону він ще міг деякий час бачити частину затонулого континенту.

Справді, «Наутілус» ішов на відстані всього десяти метрів од «ґрунту» Атлантиди. Він мчав, ніби аеростат, підхоплений вітром, над земними луками; або, вірніше, наші почуття скоріше треба було б порівняти з враженнями пасажирів кур’єрського поїзда. Перед нашими очима проносилися фантастичні громади скель, лісові масиви й окремі дерева, які перейшли з рослинного царства в мінеральне і нерухомі силуети яких набували під водою особливого вигляду; іноді траплялися якісь кам’яні нагромадження, вкриті щільним килимом з асцидій, анемон, довгих вертикальних гідрофітів; брили застиглої в найнеймовірніших формах лави свідчили про несамовиту діяльність підземного вогню.

Поки перед нами спалахували химерні картини, вирвані з темряви світлом прожектора, я розповів Конселеві історію атлантів і Атлантиди, якій Байї[97] присвятив стільки прекрасних сторінок. Я говорив йому про війни цього героїчного народу, сперечався про існування Атлантиди як людина, для якої це питання було вже остаточно розв’язане. Але Консель слухав мене надзвичайно неуважно. Незабаром я зрозумів, чим пояснюється його байдужість до цієї таємниці історії.

Перед вікном пропливало безліч риб, і саме вони притягували його увагу. Спостерігаючи їх, Консель повністю заглиблювався в нетрі класифікації і вже переставав існувати для навколишнього світу. В таких випадках мені лишалося тільки наслідувати його приклад і теж приступити до іхтіологічних досліджень.

А втім, риби Атлантичного океану не відрізнялися помітно од риб, яких ми вже бачили в інших місцях. Тут були велетенські, до п’яти метрів завдовжки, скати, які могли завдяки своїй величезній мускульній силі вистрибувати з води; акули різних видів, у тому числі одна сіро-зелена завдовжки до п’ятнадцяти футів, з гострими трикутними зубами, — забарвлена в колір морської води, вона була майже непомітна в хвилях; темно-коричневі сарги або морські карасі з породи спарових риб; гумантини призмоподібної форми, вкриті міцним бугристим панциром; осетри, схожі на своїх середземноморських собратів; риби-голки з довгими трубкоподібними рилами, завдовжки півтора фута, з маленькими сірими плавцями, беззубі і без’язикі, — своїми хвилястими рухами і тонкими тілами зони нагадували гадюк.

Серед костистих риб Консель помітив чорнуватих парусників завдовжки до трьох метрів, з витягнутою у формі меча верхньою щелепою; відомих ще в часи Арістотеля барвистих морських драконів або морських скорпіонів — отруйливі голки спинних плавців роблять цих риб особливо небезпечними для тих, хто насмілиться їх узяти; золоту макрель з родини коріфенових, в якої коричнювате забарвлення спини, усіяної невеликими блакитними цятками, поступово переходить у золотистий відтінок. Поряд з цими рибами плавали прекрасні доради; риби-місяці, схожі своєю формою на диски з лазуровим відблиском, — освітлені зверху сонячним промінням, вони здавалися срібними плямами; нарешті, тут була різновидність меча-риби з жовтуватими плавцями, завдовжки до восьми метрів, з яких два метри припадало на гострий меч; це дуже сміливі створіння, що живляться як рослинами, так і рибами; цікаво було спостерігати, як вони, мов добре вимуштрувані чоловіки, підкорялися найменшому знаку своєї самиці.

Уважно придивляючись до різноманітних екземплярів морської фауни, я разом з тим не кидав спостереження над довгими рівнинами Атлантиди. Інколи примхливі нерівності дна примушували «Наутілус» зменшувати швидкість, і тоді він зі спритністю риби прослизав у вузьких проходах між пагорками. Коли цей лабіринт ставав непрохідним, корабель, наче аеростат, піднімався вгору і, обминувши перешкоду, продовжував швидкий біг на відстані кількох метрів од дна.

Це було чарівне і захоплююче плавання, що нагадувало прогулянку на аеростаті, з тією, однак, різницею, що «Наутілус» цілком підкорявся руці свого стерничого.

Десь близько четвертої години дня ґрунт дна, вкритого густим мулом з перемішаними в ньому скам’янілими гілками, потроху почав змінюватися. Він ставав більш кам’янистим, частіше траплялися скупчення гірських порід, базальтового туфу, лави і польового шпату. Я подумав, що рівнинний пейзаж незабаром зміниться гірським. І справді, через деякий час я побачив на півдні високий гірський бар’єр, який, здавалося, закривав вихід. його вершини, очевидно, виступали над рівнем океану. Це повинен був бути або континент, або, щонайменше, якийсь острів — можливо, з групи Канарських островів чи островів Зеленого мису. Через те що виміри не робилися — можливо, навмисне, — я не міг визначити, де ми перебуваємо. В усякому разі, ця стіна мені здалася кінцем Атлантиди, з усієї території якої ми бачили лише незначну частину.

Ніч не перешкодила моїм дальшим спостереженням. Я залишився на самоті, бо Консель пішов до своєї каюти. «Наутілус», уповільнивши рух, пропливав над невиразно видними масивами, іноді ледве не зачіпаючи їх, наче він хотів на них зупинитись, а інколи примхливо піднімаючись аж до поверхні води. Тоді мені вдавалося роздивитися крізь тонкий прозорий, шар води деякі блискучі сузір’я, зокрема п’ять чи шість зірок Зодіака, що мерехтіли в хвості Оріона.

Можливо, я провів би ще багато часу біля вікна, милуючись красою моря й неба, коли б раптом віконниці не зачинилися. В цю хвилину «Наутілус» якраз наближався до високої прямовисної стіни. Як він подолав цю перешкоду, я не міг собі уявити. Я повернувся в свою каюту. «Наутілус» більше не рухався. Я заснув з твердим наміром прокинутися якомога раніше.

Але наступного дня я встав лише о восьмій годині і відразу пішов у салон подивитися на манометр. Він показував, що «Наутілус» пливе на поверхні океану. До того ж я почув і стукіт кроків на палубі. Дивним було те, що не відчувалося ніякої качки, а вона була обов’язковою при плаванні на поверхні.

Я пройшов до трапа. Люк був відкритий. Проте замість яскравого сонячного дня, який я сподівався побачити, мене оточувала глибока темрява. Де ми знаходимося? Чи не помилився я? Може, ще триває ніч? Ні! Цього не могло бути! Жодна зірка не блищала на небі, та й ніч взагалі не могла бути такою темною. Я не знав, що й подумати, коли раптом почув голос:

— Це ви, пане професоре?

— А, капітан Немо! — обізвався я. — Де ми знаходимося?

— Під землею, пане професоре!

— Під землею? — вигукнув я. — І «Наутілус» продовжує плисти?

— Він весь час пливе!

— Тоді… я нічого не розумію!

— Зачекайте кілька хвилин. Скоро засвітиться наш прожектор, і ви все зрозумієте.

Я вийшов на палубу і почав чекати. Темрява була така глибока, що я навіть не бачив капітана Немо.

Але коли